Певні, що перед ними якийсь шмаркач, вони його зачепили. Лише згодом стало зрозуміло, яке становище посідає ця людина

Новачок увійшов до камери останнім — без метушні, майже безшумно. Здавалося, він не шукав нічиєї уваги й не збирався виправдовуватися за свою появу. В одній руці він тримав потерту сумку зі штучної шкіри, під пахвою притискав книжку з пошарпаним корінцем. Тонкі окуляри, акуратно зачесане волосся, светр із заштопаними ліктями — на вигляд звичайний освічений хлопець років двадцяти п’яти. Худорлявий, із довгими пальцями й чистими зап’ястками без татуювань, він зовсім не скидався на людину, здатну постояти за себе.

У камері № 41 слідчого ізолятора № 3 мешкали двадцять вісім людей, хоча розрахована вона була лише на вісімнадцять. Стояла осінь 1997 року. Повітря стало важким від тютюнового диму, поту й кислого запаху вистиглої тюремної їжі. За столом сидів Рябий — місцевий наглядач, який провів за ґратами близько п’ятнадцяти років за три строки. Він нарізав ковбасу й лише побіжно глянув на того, хто зайшов. Цього погляду йому наче вистачило: перед ним, вирішив він, була беззахисна жертва.

Рябий пишався вмінням миттєво ділити людей на тих, хто нападатиме, і тих, кого можна підкорити. У тюрмі така спостережливість не раз рятувала йому життя, але поступово перетворилася на самовпевненість. Він уже не придивлявся до деталей, а вірив першому враженню. Окуляри, книжка й худі руки склалися для нього в готовий образ слабкого інтелігента. Перевіряти свій висновок наглядач не збирався: вся камера звикла сприймати його оцінки як остаточні.

— Проходь, студенте, — кинув Рябий, не припиняючи різати. — На тебе якраз вільне місце біля вбиральні чекає.

Камера слухняно розсміялася. Комусь справді сподобався грубий жарт, інші боялися залишити його без реакції. Новачок затримався на порозі, спокійно оглянув нари й обличчя, а тоді промовив прийняте тут вітання, побажавши дому миру та хліба-солі. У відповідь хтось єхидно зауважив, що сіль скінчилася, зате місце біля вбиральні ніколи не пустує. Хлопець не вступив у перепалку. Він пройшов до верхніх нар біля вікна, поклав поруч сумку, ліг і розгорнув «Злочин і кару».

Рябий підвів голову. Обране місце не вважалося найкращим, але наглядач його не призначав, а тому вчинок виглядав як відкрита непокора. Він гукнув новачка, зажадав закрити книжку й спуститися. Той лише перегорнув сторінку. Шум одразу стих: усі знали, що Рябий особливо жорстоко відповідав на демонстративне мовчання. За роки ув’язнення він навчився завдавати болю не поспішаючи й отримував задоволення від чужого страху. Тепер він підійшов упритул до нар і повторив наказ уже крижаним голосом…