Як мільярдер відреагував на дівчину, яка випадково заснула на його плечі

— Сім хвилин.

— Це пастка, — сказав Самір. — Вони чекають прямої реакції.

— Але сусідка в них! — видихнула Аліна.

— Знаю.

— Вони можуть…

— Знаю.

Він сказав це так, що вона раптом зрозуміла: він не заперечує страшного. Він просто не має права зупинитися на жахові.

У слухавці пролунав чужий чоловічий голос. Не гучний. Не крикливий. Від того ще страшніший.

— Дуже зворушливо. Сімейна розмова.

Мати схлипнула.

Аліна застигла.

— Хто ви? — спитав Самір.

— Той, хто нагадує: чуже треба повертати.

— Ви помилилися адресою.

— Ні. Ми знайшли правильне слабке місце.

Аліна стиснула телефон так, що побіліли пальці.

— Якщо торкнетеся моєї матері…

— Ти не в тому становищі, щоб погрожувати, дівчинко, — перебив голос. — Ти в тому становищі, щоб слухатися.

Самір зробив жест: тягнути час.

Аліна побачила це. Зрозуміла.

І змусила себе говорити.

— Що вам потрібно?

— Щоб він повернув те, що забрав. Документи. Частку. Гарантії. І щоб ти приїхала.

Самір різко підвів погляд.

— Ні, — сказав він беззвучно самими губами.

Аліна дивилася на телефон.

— Я приїду, — промовила вона.

Самір ступив до неї.

— Ліно.

Вона підняла руку, зупиняючи його.

— Я приїду, якщо ви відпустите їх. Маму й сусідку.

Чоловік на лінії усміхнувся.

— Ти швидше вчишся, ніж я думав.

— А ви гірше торгуєтеся, ніж сподівалися, — сказала Аліна. — Якщо їм стане гірше, ви не отримаєте мене живою. А якщо я вам потрібна як наживка, вам потрібна я на ногах.

У кімнаті ніхто не рухався.

Самір дивився на неї так, ніби в цю мить і злився, і пишався, і боявся одночасно.

На лінії повисла пауза.

— У тебе година.

Зв’язок обірвався.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Потім Самір тихо промовив:

— Ти розумієш, що зробила?

— Так.

— Ти дала їм надію, що вийдеш.

— Ні. Я дала нам годину.

— Ти порушила наказ.

— Я рятую маму.

— Ти могла зірвати операцію.

— А ви могли втратити дорогоцінні хвилини, намагаючись зробити все ідеально.

Він ступив до неї. В його обличчі було щось майже страшне.

— Ти не вийдеш до них.

— Я й не збираюся виходити сама.

— Ти взагалі не вийдеш.

— Саміре, — сказала вона вже голосніше. — Ви обіцяли, що я поруч, не нижче. Так от — поруч означає поруч у рішеннях, а не лише тоді, коли треба сидіти в безпечній кімнаті.

— Це не рішення. Це емоція.

— Ні. Це вибір.

— Це ризик.

— Ваше життя складається з ризику. Чому мій ризик вас лякає сильніше?

Він замовк. І вона зрозуміла, що влучила точно.

Бо свій ризик він умів рахувати. Її — ні.

Каміль обережно втрутився:

— У нас є година. Можна використати їхнє очікування. Якщо вони впевнені, що вона вийде, вони розкриють маршрут.

Самір не відводив погляду від Аліни.

— Готуйте хибний вихід, — сказав він нарешті. — Два маршрути. Один явний, один реальний. Група перехоплення — на двір. Друга — до будинку. Третя — по сусідці.

Аліна видихнула.

— Я їду?

— Ти їдеш у захищеній машині. Не виходиш без моєї команди. Не говориш без сигналу. Не геройствуєш. Якщо порушиш хоч одне — я сам винесу тебе звідти.

— Це погроза?

— Це обіцянка.

— Домовилися.

Він підійшов ближче й понизив голос так, щоб чула лише вона:

— Якщо з тобою щось станеться, я не залишуся колишнім.

— Ви й так уже не колишній.

У його очах щось здригнулося.

За пів години укриття жило як стиснута пружина. Люди вдягали бронежилети, перевіряли зв’язок, завантажували машини. На екранах рухалися точки. Голоси стали ще коротшими.

Аліна вдягла бронежилет поверх темного одягу. Ремені здалися важкими, чужими. Вона взяла маленьку аптечку — не тому, що наказали, а тому, що не могла йти туди зовсім без того, що вміла найкраще.

Самір підійшов і сам перевірив застібки.

— Занадто туго? — спитав він.

— Терпимо.

— Не треба терпіти.

Він послабив один ремінь.

Така маленька турбота серед підготовки до небезпечної операції ледь не зламала її сильніше за погрози.

— Ти впевнена? — спитав він тихо.

— Ні.

Він підвів очі.

— Але я поїду.

— Це різні відповіді.

— Це чесні відповіді.

Він торкнувся її руки. Швидко, майже непомітно.

— Тоді тримайся поруч зі мною, навіть якщо будеш злитися.

— Я майже завжди злюся поруч із вами.

— Значить, будеш поруч майже завжди.

Вона несподівано усміхнулася. Зовсім коротко.

І ця усмішка в підземній кімнаті перед виїздом стала чимось неможливим. Маленьким шматком життя серед страху.

Колона виїхала ще до світанку. Місто нагорі було майже порожнім. Дороги блищали під ліхтарями, рідкісні машини ковзали широкими смугами, десь удалині світлішав край неба.

Аліна сиділа в другій машині. Самір — у першій. Це було частиною плану, і їй це не подобалося.

У вусі працював маленький навушник.

— Чуєш мене? — пролунав голос Саміра.

— Так.

— Якщо зв’язок зникне, дивися на Каміля. Він у твоїй машині.

Каміль сидів попереду, обличчя спокійне, руки на планшеті.

— Зрозуміла.

— Ліно.

— Що?

— Не намагайся довести, що ти сильна. Просто залишайся живою.

Вона заплющила очі на секунду.

— А ви не намагайтеся довести, що можете контролювати все.

— Запізно.

— Тоді хоча б спробуйте.

У навушнику на мить стало тихо.

— Спробую.

Вони їхали до точки, яку ворог вважав місцем обміну. Насправді поруч уже працювали люди Саміра. Одні відстежували спостерігачів. Інші наближалися до будинку матері Аліни. Треті шукали сусідку, яку утримували як попередження.

План був тонким. Надто тонким.

Аліна це відчувала.

Будь-яка помилка — і все обвалиться.

Коли машини наблизилися до району, де мала відбутися зустріч, небо вже стало сіро-синім. Попереду виднілася стара складська зона: низькі будівлі, порожні майданчики, паркани, рідкісні ліхтарі.

— Вони дивляться, — сказав Каміль.

— Де?