Як мільярдер відреагував на дівчину, яка випадково заснула на його плечі

— Усюди.

Він показав їй на планшеті кілька точок. Машина біля повороту. Вікно на другому поверсі. Мотоцикл без водія біля паркану.

Аліна відчула, як до горла підступає нудота.

— Вони чекають на мене.

— Вони чекають реакції, — поправив Каміль. — Це не одне й те саме.

Зв’язок ожив.

— Перша група на позиції, — повідомив чийсь голос. — Будинок під контролем. Мати жива. Сусідку підтверджено, утримують у сусідньому приміщенні.

Аліна заплющила очі.

Жива.

Одне слово — і вона майже перестала дихати від полегшення.

— Не розслаблятися, — сказав Самір у навушнику. — Це ще не звільнення.

— Знаю, — прошепотіла вона.

Машина зупинилася на порожньому майданчику. Каміль повернувся до неї.

— Виходити будете лише після команди.

Аліна кивнула.

Ззовні повітря було сірим, передсвітанковим. Удалині почувся скрегіт металевих воріт. З одного складу вийшли двоє чоловіків. Один тримав телефон, другий озирався.

— Вони хочуть побачити тебе, — сказав Самір по зв’язку. — Каміль відчинить двері. Ти покажешся на три секунди. Не відходиш від машини.

— Зрозуміла.

Дверцята відчинилися.

Аліна вийшла.

Холодне повітря вдарило в обличчя. Вона стояла поруч із машиною, відчуваючи вагу бронежилета під одягом. Десь там, за кілька кварталів, була її мати. Десь поруч — люди, готові використовувати чужі життя як важіль.

Один із чоловіків підняв телефон і спрямував камеру на неї.

Аліна дивилася просто.

Не опускала очей.

— Досить, — сказав Самір.

Каміль втягнув її назад у машину.

Тієї ж секунди все навколо прийшло в рух.

— Камера підтвердила. Сигнал пішов, — сказав аналітик по зв’язку. — Відстежуємо передачу.

— Група два, готовність, — наказав Самір.

Час став дивним. Хвилини стискалися до секунд. На планшеті Каміля лінії стрибали, точки блимали, голоси накладалися один на одного.

— Пакет пішов на північний вузол.

— Перехопили.

— Другий канал активний.

— Будинок. Рух біля під’їзду.

Аліна вчепилася в сидіння.

— Мама?

— Жива, — сказав Каміль. — Група поруч.

— Сусідка?

— Поки на місці.

Слово «поки» стало ножем.

Раптом у навушнику пролунав різкий голос:

— Контакт зірвався! Вони зрозуміли, що їх ведуть.

Потім — короткі команди, шум, важке дихання.

— Домова група, доповідь! — рявкнув Самір.

Відповідь прийшла не відразу.

— Увійшли. Є спротив. Заручники в приміщенні. Працюємо.

Аліна перестала відчувати пальці.

— Саміре…

— Мовчи й слухай.

Він говорив різко, але вона чула: він теж напружений до межі.

На складі зовні чоловіки почали відступати. Один із них дістав зброю.

— Хибну групу розкрито, — сказав Каміль. — Пригнися.

Аліна пригнулася за мить до того, як по корпусу машини вдарили перші постріли.

Звук був глухим, металевим, страшним. Навіть крізь броню він віддавався в грудях.

Каміль спокійно віддав команду водієві. Машина ривком рушила з місця, розвертаючись. Навколо пролунали постріли у відповідь — люди Саміра вступили в бій.

— Де Самір? — спитала Аліна.

— У першій машині.

— Де перша машина?

Каміль не відповів.

Це було гірше за відповідь.

— Камілю!

Він подивився на екран.

— Його маршрут змінено. Він іде до будинку.

— До мами?

— Так.

Аліна затулила обличчя долонями на секунду. Він кинув основну точку й пішов туди, де була її родина.

Не тому, що так безпечніше.

Бо пообіцяв.

Машина мчала передсвітанковими вулицями. За ними рухалася ще одна. Каміль говорив по зв’язку, коротко й жорстко. Аліна чула уривки: «північний вхід», «перекрити двір», «медики», «другий поверх».

Потім у навушнику з’явився голос Саміра.

— Ліно.

Вона майже здригнулася.

— Я тут.

— Твоя мати жива. Ми виводимо її.

Вона заплющила очі. Сльози все-таки зірвалися.

— А сусідка?

Пауза.

— Жива. Поранена, але жива.

Аліна не відразу змогла відповісти.

— Дякую.

— Рано.

На задньому плані його зв’язку було чути крики, кроки, різкі команди.

— Де ви?

— Виходжу.

У цю мить зв’язок обірвався.

— Саміре? — Аліна випросталася. — Саміре!

Тиша в навушнику стала чудовиськом.

Каміль різко сказав водієві:

— На північний маршрут. Швидко.

— Що сталося? — спитала Аліна.

— Зв’язок втрачено.

— Це означає…

— Це означає лише те, що зв’язок втрачено.

Але його обличчя стало жорсткішим.

Вони під’їхали до житлового кварталу за кілька хвилин, які здалися Аліні вічністю. Вулиця була перекрита машинами. Люди Саміра рухалися біля під’їзду. Хтось виводив жінку під руки. Аліна побачила матір.

Мати була жива.

Бліда, тремтяча, з розпатланим волоссям, але жива.

Аліна вискочила з машини раніше, ніж Каміль устиг її зупинити. Вона кинулася до неї.

— Мамо!

Мати обійняла її так міцно, ніби боялася, що донька знову зникне.

— Алінко… Що відбувається? Хто ці люди? Господи, ти жива…

— Я жива. Ти жива. Все, я поруч.

Вона гладила матір по волоссю, хоча сама тремтіла не менше.

Поруч вивели сусідку. На руці в неї була пов’язка, обличчя сіре від шоку, але вона стояла. Медик тримав її під лікоть.

— Де Самір? — спитала Аліна, не відпускаючи матері.

Каміль мовчав надто довго.

— Де він?