Як мільярдер відреагував на дівчину, яка випадково заснула на його плечі

— Через усе.

Він став поруч, не надто близько.

— Я можу відправити тебе додому сьогодні ж.

Вона всміхнулася.

— Щоразу, коли стає важко, ви пропонуєте мені піти.

— Бо потім може стати запізно.

— А може, ви просто не вмієте дозволяти комусь залишатися.

Самір не відповів.

Аліна повернулася до нього.

— Ви боїтеся не за мене. Тобто за мене теж. Але ще ви боїтеся, що якщо я залишуся, вам доведеться бути не лише тією людиною, якої всі бояться.

Він повільно подивився на неї.

— Ти надто швидко вчишся.

— Я ж медсестра. Ми швидко розуміємо, де болить, навіть якщо людина мовчить.

— І де болить у мене?

Вона затримала погляд на його обличчі.

— Усюди, де ви поставили броню й вирішили, що це більше не частина вас.

Тиша між ними стала майже болісною.

Самір відвернувся до міста.

— Небезпечна в тебе професія.

— У вас небезпечніша.

— Ні, Ліно. Я вмію захищатися від ворогів. А ти змушуєш дивитися туди, куди я не дивлюся.

Вона хотіла відповісти, але в цю мить до кімнати увійшов Каміль. Скляні двері були прочинені, і його голос пролунав сухо:

— У нас рух по зовнішньому контуру. Можливо, спостереження.

Самір миттєво змінився.

— Хто?

— Поки не встановили. Машина пройшла двічі. Без прямого порушення.

— Номери?

— Змінювали.

— Зрозумів. Подвоїти зовнішнє коло. Без шуму.

Каміль кивнув і пішов.

Аліна подивилася на Саміра.

— Це через того чоловіка в готелі?

— Можливо.

— Або через того, хто приходив уранці?

— Вони пов’язані.

— І ви, звісно, збиралися сказати мені це пізніше?

— Так.

— Саміре.

Він стиснув щелепу.

— Я не приховую, щоб керувати тобою. Я обираю, коли інформація не зашкодить.

— Інформація не завдає шкоди. Шкодить те, що людина не знає, де стоїть.

Він помовчав.

— Добре. Сьогодні ввечері ти побачиш ще одну частину мого світу.

— Що це означає?

— Ми поїдемо на зустріч. Не ділову в повному сенсі. Радше перевірочну.

— Мене обов’язково брати?

— Після сьогоднішнього спостереження — так. Залишати тебе тут без мене я не хочу.

— А я думала, тут безпечно.

— Безпечно не означає нерухомо.

Вона втомлено потерла лоба.

— Я вже починаю розуміти, чому ви так говорите загадками. У вашому світі прямі відповіді, мабуть, розкіш.

— Не розкіш. Ризик.

— А я ризик?

Самір подивився на неї надто серйозно.

— Так.

Аліна не знала, чому це прозвучало майже як зізнання.

Увечері місто стало іншим. Якщо вранці воно здавалося холодним і скляним, то вночі спалахнуло вогнями, віддзеркаленнями, рухом. Машина везла їх уздовж води до ресторану на відкритій терасі. Удалині блищали висотні будівлі, над дорогами текли потоки фар, повітря було теплим і солоним.

Аліна сиділа поруч із Саміром і намагалася не показувати напруги. На ній була проста світла сукня, яку вона купила ще до поїздки додому, сподіваючись одягти її на сімейну вечерю. Тепер вона виглядала майже чужою.

— Ти гарна, — сказав Самір несподівано.

Вона повернулася.

— Ви вирішили мене відволікти?

— Ні.

— Тоді чому сказали?

— Бо подумав.

Вона замовкла. Від нього такі слова не звучали гладко, зате звучали важко й чесно.

— Дякую, — відповіла вона тихіше.

На терасі ресторану було людно, але спокійно. Білі скатертини, м’яке світло, шум води, тиха музика. Самір обрав столик так, щоб бачити вхід, вихід і більшу частину зали. Аліна помітила це й зітхнула.

— Навіть на вечері?

— Особливо на вечері.

— Романтика у вас своєрідна.

— Я не обіцяв романтики.

— Ви взагалі мало що обіцяли.

— Головне — обіцяв.

Вона подивилася на нього. Він мав на увазі захист. І дорогу поруч.

Вечеря почалася майже мирно. Офіціант приніс воду, потім легкі страви. Самір говорив мало, але слухав уважно. Аліна розповіла про роботу, про нічні зміни, про те, як одного разу заснула стоячи в ординаторській, притулившись чолом до шафи.

Самір слухав без звичної холодності. Іноді його погляд темнів, коли вона надто спокійно згадувала речі, які не мали б бути нормою.

— Чому ти не пішла? — спитав він.

— Куди?

— З роботи, яка тебе ламає.

— Бо гроші потрібні. Бо вдома чекають. Бо хтось мусить. Бо я вмію терпіти.

— Терпіти — не завжди чеснота.

— Каже людина, яка побудувала життя на контролі.

— Контроль — не терпіння.

— Іноді одне просто маскується під інше.

Він трохи нахилив голову, визнаючи удар.

— Справедливо.

Вона усміхнулася.

На кілька хвилин їй здалося, що все може бути майже звичайним. Чоловік і жінка за вечерею. Тепле повітря. Шум води. Розмова, в якій обоє обережно вчаться не ранити.

Потім до столика підійшов незнайомець.

Він був у дорогому костюмі, без охорони поруч, але рухався так, ніби весь ресторан і так працює на нього. Обличчя спокійне, губи розтягнуті в легкій усмішці. Але очі дивилися не на Саміра.

На Аліну.

Самір не підвівся. Лише повільно поклав серветку на стіл.

— Тобі не можна сюди підходити.

— А я думав, ти зрадієш старому знайомому, — сказав чоловік.

Голос був м’який, майже дружній. Від цього ставало ще неприємніше.

— Іди, Маліку.

Ім’я прозвучало як попередження.

Малік усміхнувся ширше.

— Ти втрачаєш обережність. Раніше ти не приводив слабкі місця на відкриті тераси.

Аліна відчула, як по спині пройшов холод.

Самір підвів очі.

— Востаннє. Іди.

— Ні.

Малік зробив крок ближче до Аліни. Не загрозливо. Майже ліниво. Але так, щоб усім за столом стало ясно: він може підійти.

— Цікавий вибір, — сказав він, розглядаючи її. — Не з твого кола. Не з наших. Без захисту. Без імені. Дуже… живе слабке місце.

Аліна випросталася.

— Я тут, якщо ви не помітили. Можна говорити зі мною, а не про мене.

Малік трохи здивувався. Потім тихо розсміявся.

— Голос є. Чудово.

Самір підвівся.

Він зробив це повільно. І Аліна вже знала: коли він рухається повільно, це не спокій. Це межа перед ударом.

— Відійшов від столу, — сказав він.

Малік нахилився й поклав руку на спинку стільця Аліни.

— Або що? Ти влаштуєш сцену? Покажеш усім, що більше не контролюєш себе?

Наступної секунди рука Маліка опинилася притиснутою до столу. Самір скрутив його зап’ясток так швидко, що Аліна ледь устигла вдихнути. Люди за сусідніми столиками завмерли. Хтось обернувся. Хтось удав, що нічого не бачить.

Малік скривився, але не закричав. Ба більше — усміхнувся…