Заблукавши в лісі, хлопчик побачив прив’язану до дерева вагітну жінку. Ця зустріч ПЕРЕВЕРНУЛА життя обох……

Велике село стояло між узліссям і швидкою річкою, ніби хтось навмисне вибрав для нього найкрасивіше місце. З одного боку підступали дерева, з другого шуміла вода, і вранці над дахами часто висів легкий туман. Люди тут жили прості: хтось тримав худобу, хтось працював за межами села, хтось порався на городах від світанку до смеркання. Увечері майже в кожній хаті засвічувалося тепле світло, ставили на стіл вечерю, перемовлялися впівголоса, відпочивали після важкого дня.

Але одне подвір’я вибивалося з цієї звичної сільської тиші.

Там спокій був рідкісним гостем. Висока сухорлява жінка з гострим обличчям і вічно невдоволеним поглядом знову розносила племінника так, що було чути за сусідніми парканами.

— Ти взагалі мене чуєш, Мішо? Я веліла привести пташник до ладу, а не пройтися там для годиться! — вигукнула Лариса, і її голос, тонкий і різкий, зірвався майже на вереск.

Хлопчик стояв біля сараю, опустивши плечі. Він уже знав: сперечатися марно. Слова тітки завжди летіли попереду її думок, а злість розпалювалася швидше, ніж суха трава біля вогнища.

— Я все прибрав, — тихо, але вперто сказав він. — Там чисто.

Лариса ніби не почула. Або почула, але саме це й розлютило її ще дужче.

Сусіди, звісно, розуміли, що хлопчина знову потрапив під гарячу руку. Останнім часом усі звикли до її криків. Лариса сварилася майже з усіма, хто жив поблизу, і щоразу була певна, що має рацію тільки вона. Вплинути на неї ніхто не міг. Якщо вона починала кричати, зупинити її було майже неможливо.

Міша давно мріяв опинитися якнайдалі від цього подвір’я. Та йти йому було нікуди. Батьки зникли з його життя раптово, а він опинився в тітки, яка прийняла його не серцем, а ніби важкий тягар, що без дозволу звалився їй на плечі.

Він добре пам’ятав день, коли його привезли до Лариси. Тоді вона ридала вголос, ламала руки й благала працівників служби, що займається дітьми, забрати хлопчика назад. Потім сльози висохли. Вона ніби змирилася. Але в домі від того тепліше не стало.

Ще недавно Міша жив у місті, ходив до школи, сміявся з однокласниками, чекав канікул, як усі звичайні діти. Тут же його життя звузилося до подвір’я, сараїв, відер, годівниць, брудної роботи й безкінечних причіпок. Лариса не пускала його до школи. Пояснювала це по-різному, але сенс завжди був один: якщо він вчитиметься, у нього з’являться друзі, розмови, свої справи, а отже, часу на господарство залишиться менше.

— Невдячний! — випалила вона, ступивши до нього так різко, що Міша мимоволі відступив. — Я тебе під дах узяла, терплю, годую, після твоєї нікчемної матері не відмовилася, а ти навіть пташник як слід прибрати не здатен? Увесь у батька. Лінивий, безтолковий!

Вона схопила його за комір і смикнула до воріт. Міша не пручався. Спротив лише погіршував справу.

— Сьогодні можеш навіть не думати повертатися! — кинула Лариса й виштовхала його за хвіртку…