Після в’язниці я поїхав просити пробачення в загиблої дружини. Деталь на емалевій табличці позбавила мене дару мови

— Семенов, на вихід. З речами!

Ці слова, на які Марат чекав п’ять років, пролунали буденно, наче команда на шикування. Співкамерник Валера відірвався від пошарпаної книжки й ляснув його по плечу:

— Ну от, дочекався свого часу. Не забувай нас, вільна людино.

Марат стиснув кулаки й повільно видихнув. Усередині клубочилася дивна порожнеча замість очікуваної радості.

— Дякую, Валеро. Тримайся тут.

Кроки гулким коридором, скрегіт замків, металевий брязкіт ґрат — звуки, що переслідували його уві сні й наяву всі ці роки. Але сьогодні вони звучали фінальними акордами. Останні формальності, розчерк пера в журналі — і ось перед ним розчахнулися важкі двері. Він ступив за ворота виправної колонії номер чотирнадцять міста Каменська.

Раннього ранку Каменськ зустрів його байдужою тишею. Промислове місто ще спало, лише вдалині виднілися димні труби металургійного комбінату, що випльовували в небо сірі клуби. Важкий запах сірки й вугілля забивав ніздрі. Марат глибоко вдихнув — навіть це задушливе повітря здавалося йому п’янко свіжим після спертої атмосфери барака.

Він стояв із потертою сумкою біля воріт колонії, і незнайоме відчуття сковувало його рухи. Свобода! Вона виявилася не такою, якою уявлялася в довгі ночі ув’язнення. У ній не було тріумфу й ейфорії, лише гнітюча невизначеність. Марат глянув на годинник — пів на шосту ранку. Місто ще дрімало, хоча на комбінаті вже змінювалися зміни.

Куди йти? До кого? Ці запитання невідступно переслідували його від того дня, коли озвучили дату звільнення. У кишені лежали документи й трохи грошей — зарплата за роботу в колонії. Вистачить на перший час, але що далі? У рідне село їхати не хотілося: він не був готовий до зустрічі з батьками, до їхніх очей, повних невисловленого болю.

Він рушив уздовж безлюдної вулиці. Повз проїхав двірник на старенькій підмітальній машині, несхвально зиркнувши на вчорашнього в’язня. Погляд Марата впав на яскравий рекламний щит: «Кредит за годину. Без довідок і поручителів». Поруч: «Інтернет-банкінг. Керуй фінансами, не виходячи з дому». П’ять років тому, коли його посадили, таких вивісок було менше. Світ не стояв на місці.

З-за рогу з’явилася група ранніх перехожих — робітники з комбінату. Не дивлячись на Марата, вони проходили повз, втупившись в екрани смартфонів.

— Кажу тобі, з цими новими обмеженнями тепер метал за кордон не продати, — долинув до Марата уривок розмови. — А Сергій на заводі каже, у них пів зміни скоротили.

Марат відвернувся. Ці повсякденні клопоти здавалися йому безмежно далекими. Його мучив один і той самий сон — проклятий, виснажливий сон, що переслідував його весь строк і повернувся цієї ночі з особливою яскравістю. Весняне поле. Поліна в легкій сукні біжить попереду, озираючись і сміючись. Її світле волосся розвівається на вітрі. Він намагається наздогнати її, але ноги грузнуть у м’якій землі. Вона махає рукою, і раптом її постать починає танути в білястому тумані, що підіймається з низини.

«Поліно!» — кричить він, але звук застрягає в горлі. І все. Порожнеча. Він завжди прокидався в цю мить, задихаючись від безсилого розпачу й почуття провини, яке не відпускало ні на хвилину.

Марат стріпнув головою, відганяючи непрохані спогади. Ноги самі привели його до автобусної зупинки неподалік від воріт колонії. На лавці сидів дивний чоловік у пошарпаному, але чистому пальті. Його сива борода й запалі щоки свідчили про нелегке життя, але очі, несподівано яскраві й чіпкі, дивилися з цікавістю.

— Доброго ранку, — промовив незнайомець хрипким голосом. — Щойно відкинувся?

Він кивнув у бік колонії. Марат напружився:

— І що з того?

Чоловік розсміявся, оголивши напрочуд білі зуби.

— Та нічого. Мене Веніамін звати. Можна просто Веня. А тебе як?

— Марат, — неохоче відповів він, сідаючи на інший край лавки.

Від Вені тхнуло тютюном і давно не праним одягом, але не перегаром, як можна було б очікувати.

— Закуриш?