Як упевнений у собі мільярдер отримав неочікувану відповідь від простої співачки

Міра назвала суму, намагаючись не дивитися на Еліну.

— А одяг? Чистка чи заміна?

Міра розгублено мовчала.

— Припустімо, ще стільки ж, — спокійно вирішив Раян. — Разом збиток чималий. Для офіціантки, яка отримує… скільки?

Еліна майже прошепотіла:

— Небагато, пане.

— Розумію.

І раптом він усміхнувся.

— Тоді зробімо інакше.

Він дістав телефон, швидко щось відкрив і передав апарат Самірові.

— Компенсуй готелю збитки від мого імені.

Потім знову подивився на Еліну. У його очах з’явився той самий блиск, який вона вже бачила під час торгів.

— А вам я хочу запропонувати угоду.

— Угоду? — перепитала вона, не розуміючи.

— Так. Таку, після якої про цю помилку ніхто навіть не згадає.

Він кивнув у бік сцени, де в кутку стояв великий концертний рояль. Інструмент слугував частиною інтер’єру; іноді на ньому грав запрошений музикант, але сьогодні він мовчав, відбиваючи в чорному лаку світло люстр.

— Бачите рояль?

Еліна відчула, як серце боляче вдарилося об ребра.

— Так.

— Підійдіть до нього. Зараз. Заграйте й заспівайте одну пісню. Будь-яку. Для мене і моїх гостей. І я заплачу вам п’ять мільйонів готівкою.

Слова впали в тишу важко, як каміння в глибоку воду.

Усі, хто стояв досить близько, завмерли.

П’ять мільйонів. За одну пісню.

Еліна дивилася на нього так, ніби не зрозуміла мови, якою він говорив. Її губи прочинилися, але звуку не було. Вона перевела погляд на рояль, потім знову на Раяна.

— Я не розумію, — нарешті промовила вона.

— Усе просто. Ви співаєте. Отримуєте гроші. Легально, зручно, куди скажете. Сума, яка може змінити ваше життя.

— Навіщо? — запитала вона майже пошепки. — Навіщо вам це?

Раян ледь знизав плечима.

— Тому що мені нудно. Увесь вечір я купую картини, хоча в мене їх і так більше, ніж я встигаю дивитися. Обговорюю угоди, які давно перестали хвилювати. А зараз хочу побачити щось справжнє. Неочікуване.

Він нахилив голову, вивчаючи її.

— І тому що у ваших очах є щось, не схоже на очі звичайної офіціантки.

— Ви помиляєтеся, — різко сказала Еліна. — Я саме офіціантка. Нічого більше.

— Тоді погоджуйтеся, — спокійно відповів він. — Якщо ви звичайна офіціантка, якій нічого приховувати, п’ять мільйонів мають звучати переконливо. Підійдіть до рояля й заспівайте хоч дитячу пісеньку. Мені байдуже. Головне — заспівайте чесно.

Еліна відчула, ніби зала стала тіснішою. Стіни посунулися. Повітря стало важким.

Ця людина навіть не розуміла, що зробила. Вона не просто попросила її заспівати. Вона розчинила двері в минуле, яке Еліна замкнула на всі замки. Вона змусила її знову побачити сцену, почути тишу перед першим звуком, відчути той жахливий вечір, після якого її ім’я перестало належати їй.

Рояль. Голос. Публіка.

Усе це було частиною життя, яке вона поховала. Або думала, що поховала.

Але п’ять мільйонів…