Охоронці вже взяли її під руки. Деталь на фотографії в її руках, що позбавила господаря закладу дару мови

На вулиці тримався легкий мороз. Сніг лягав на землю м’якими білими пластівцями й осідав на плечах перехожих, які квапливо снували вечірнім проспектом. Ніхто з них не звертав уваги на літню жінку, що, згорбившись, повільно йшла вздовж тротуару.

Сніжинки танули на її зморшкуватому обличчі й падали на поношений одяг. Стареньке пальто було чистим, але на ньому виднілися акуратні латки. Чоботи, давно стерті часом, виглядали так, ніби могли розвалитися будь-якої миті.

На голові в жінки була сіра непримітна хустка. У руках вона міцно стискала невеликий клаптик паперу, час від часу зазирала в нього й тривожно озиралася довкола.

— Здається, ось він… Той самий будинок, номер збігається. Нарешті дійшла, — з полегшенням прошепотіла старенька й зупинилася перед елітним рестораном, що сяяв вогнями.

До входу під’їжджали дорогі машини. З них виходили ошатні чоловіки й жінки, упевнені в собі, задоволені, з усмішками на обличчях.

— Знайшла де милостиню просити, — кинув мимохідь один чоловік, від якого різко тхнуло дорогими парфумами, і навіть не озирнувся.

Та літня жінка ніби й не почула образливих слів. Вона штовхнула важкі скляні двері, трохи постояла біля входу, розглядаючи яскраво освітлені стіни й багате оздоблення, а тоді нерішуче підійшла до стійки адміністратора.

Дівчина приємної зовнішності, яка ще секунду тому люб’язно усміхалася гостям, відразу скривилася. Її губи, нафарбовані яскравою помадою, склалися в невдоволену гримасу.

— Ви, мабуть, помилилися адресою. Негайно залиште ресторан, інакше я покличу охорону.

— Люба, я не помилилася. Я заздалегідь оплатила місце, у мене є гроші, — розгублено відповіла літня жінка.

Вона щиро не розуміла, чому її не хочуть пускати всередину. Брови адміністраторки різко злетіли вгору, а обличчя стало ще пихатішим.

— Ви це серйозно?