Єгер знайшов гарну лікарку непритомну в тайзі – і зрозумів, що щось не так

— її голос здригнувся. Але в ньому вже не було того холодного відчуження, яке з’явилося кілька хвилин тому.

«Чому приховував?» Андрій опустив голову. «Тому що боявся… Боявся, що ти подивишся на мене так, як дивишся зараз. З недовірою, з образою.

Боявся, що втрачу тебе, якщо розповім правду. Я хотів сказати багато разів, хотів, але щоразу зупинявся, тому що не знав, як ти відреагуєш. Пробач мені. Якщо зможеш, пробач».

Олена зробила крок до нього, потім ще один. І раптом опинилася поруч, дивлячись у його змучене бліде обличчя, у ці сірі очі, які вона так любила. «Ти врятував мені життя», — прошепотіла вона. «Не один раз, багато разів.

Ти був готовий померти за мене, хоча знав мене всього два тижні. Мені байдуже, на кого ти працював або працюєш. Мені важливо тільки одне — те, що ти відчуваєш до мене. І я вірю тобі, Андрію.

Вірю, незважаючи ні на що». Вона обійняла його, обережно намагаючись не зачепити поранене плече, і відчула, як його тіло, напружене від болю і страху, поступово розслабляється в її руках. Шість місяців потому велике північне прибережне місто потопало в м’якому золотистому світлі білих ночей, коли сонце ледь торкалося горизонту, забарвлюючи небо в ніжні відтінки рожевого і персикового, перш ніж знову піднятися над дахами старовинних будівель, так і не давши місту зануритися в справжню темряву. Олена стояла на набережній річки, спираючись на холодний граніт парапету і дивлячись на величну панораму, яка розгорталася перед її очима.

Золотий шпиль фортеці, темні силуети розвідних мостів, нескінченна гладь річки, в якій відбивалися вогні міста і бліде північне небо. Вітер із затоки тріпав її волосся, яке вона знову відростила після того, як усе закінчилося, і приносив запах води, водоростей і чогось невловимо морського, запах свободи, запах нового життя, що почалося для неї в той момент, коли вертоліт піднявся над засніженим лісом, несучи її та Андрія геть від того кошмару, що переслідував їх так довго. Останні місяці промайнули як уві сні, стрімко наповнені подіями, обличчями, документами, які потрібно було підписувати, свідченнями, які потрібно було давати, і нескінченними запитаннями слідчих, які раз по раз просили її повторити історію від самого початку. Справа Ігоря Михайловича Сєрова виявилася набагато масштабнішою, ніж вона могла собі уявити.

За фасадом успішної будівельної компанії ховалася ціла злочинна імперія, замішана у відмиванні грошей, рекеті, корупції державних чиновників і щонайменше шести замовних убивствах, включно із загибеллю її батьків, яку нарешті офіційно визнали не нещасним випадком, а ретельно спланованим злочином. Дядька заарештували в його розкішному маєтку під регіональним центром тієї самої ночі, коли спецназ атакував його найманців у лісі. І тепер він очікував суду в слідчому ізоляторі, позбавлений усіх своїх грошей, зв’язків і впливу, які так довго робили його недоторканним. Олена звільнилася з лікарні в невеликому північному місті.

У неї більше не було сил повертатися в те місто, де все нагадувало про пережитий жах, про дні втечі та страху, про людей у чорних куртках, які прийшли за нею того морозного ранку. Вона продала землю під регіональним центром, ту саму землю, через яку загинули її батьки, і ледь не загинула вона сама, державному заповіднику за символічну суму, відмовившись від мільйонів, які пропонували їй забудовники та інвестори. Ці гроші були б для неї прокляттям, нагадуванням про кров, що була пролита заради цих п’ятнадцяти гектарів північної землі, і вона не хотіла мати з ними нічого спільного. Замість цього вона переїхала у велике північне прибережне місто, місто, яке завжди манило її своєю красою та історією.

Місто, де ніхто не знав її минулого, і де вона могла почати все спочатку, з чистого аркуша. Полковник Воронов, дядько Дмитро, як вона тепер його називала, допоміг їй влаштуватися на новому місці, знайти невелику квартиру в старому будинку на острові, і роботу в одній із міських клінік, де її медичні навички виявилися затребуваними. Він був єдиним родичем, який у неї залишився, і хоча вони познайомилися за таких дивних обставин, між ними швидко встановився той особливий зв’язок, що буває між людьми, об’єднаними спільною втратою і спільною пам’яттю про тих, кого вони любили. Він розповідав їй про батька, про те, яким той був у дитинстві, про їхні спільні пригоди в селі, про мрії та плани, які вони будували довгими зимовими вечорами.

І ці історії були для неї як ковток свіжого повітря, як можливість пізнати батька з нового боку, побачити його не тільки як батька, а й як людину зі своєю власною історією. Іноді, у тихі вечори, коли робота була закінчена і попереду був довгий вільний вечір, Олена сідала біля вікна своєї маленької квартири і дивилася на міські дахи, на шпилі церков і куполи соборів, що золотилися в променях призахідного сонця, і думала про те, як дивно іноді складається доля. Ще рік тому вона була звичайною медсестрою в провінційній лікарні, жила тихим, непомітним життям, не підозрюючи про те, які таємниці приховує минуле її сім’ї і які небезпеки чекають на неї в майбутньому. А тепер вона була іншою людиною, сильнішою, мудрішою, зі шрамами на душі, які ніколи повністю не загояться, але й з новим розумінням того, що дійсно важливо в житті, — любов, вірність, здатність довіряти іншій людині навіть тоді, коли весь світ здається ворожим і небезпечним.

Але найчастіше вона думала про Андрія, про людину, яка знайшла її на замерзлій річці і врятувала від вірної смерті, яка захищала її від найманців, не шкодуючи власного життя, яка освідчилася їй у коханні в холодній печері посеред лісу, коли обидва вони думали, що це кінець. Андрій зник з її життя майже відразу після того, як вертоліт доставив їх до регіонального центру. Його забрали на лікування у військовий госпіталь, а потім, коли рана загоїлася і лихоманка відступила, кудись перевели, не пояснивши куди і навіщо. Полковник Воронов говорив щось про секретність, про необхідні процедури, про те, що Андрію потрібен час, щоб вирішити свої справи з минулим…