Їхня донька зникла у 1998 році. через 20 років батько знайшов її щоденник — і остовпів

поїхали до Шкуратова разом. Ніна сиділа на передньому сидінні й дивилася у вікно всю дорогу.

Олександр не намагався розмовляти: він розумів, що вона зараз десь усередині себе, в тому місці, куди він не мав доступу двадцять років, і лізти туди з розмовами було б неправильно. Шкуратов відчинив двері, побачив їх обох і на секунду зупинився. Потім мовчки відступив і жестом запросив увійти.

Він поставив чайник, приніс три горнятка й сів навпроти. На Ніну дивився обережно: так дивляться на людину, яку давно не бачили й не знають, якою вона тепер є. Олександр поклав зошит на стіл і коротко пояснив: він перечитав щоденник від початку.

Знайшов хронологію. Гіркін з’являється в записах із січня, і, якщо дивитися всі згадки підряд, стає видно, як змінювалася дистанція. Повільно, терпляче, протягом кількох місяців.

Шкуратов узяв зошит. Цього разу читав довше: Олександр показав йому всі помітки на окремому аркуші, і слідчий звіряв кожну дату з текстом. Ніна сиділа поруч і тримала горнятко обома руками, не пила.

Коли Шкуратов дочитав і закрив зошит, на кухні кілька секунд було зовсім тихо. Лише чайник на плиті ледь гудів, вистигаючи. Потім він сказав, що для повноцінного процесуального руху цього все ще недостатньо.

Записи в щоденнику — це слова дівчини, якої вже немає, а отже, без опори на конкретні матеріальні сліди їх легко оголосять суб’єктивними страхами. Потрібна не лише лінія підозри, а й точка, до якої вона веде. Місце, річ, свідок — будь-який предметний слід, за який можна вхопитися не на рівні здогаду, а на рівні дії.

Олександр спитав, що саме він має на увазі. Шкуратов пояснив: якщо Гіркін причетний до зникнення Ксенії, то десь має бути простір, який він контролював усі ці роки і де могло залишитися те, що не призначалося для чужих очей. Дача, гараж, сарай, ділянка.

Щось закрите, особисте, таке, що не привертає уваги. Без цього щоденник залишиться лише щоденником, навіть якщо в ньому правда. Ніна заговорила вперше за весь ранок.

Голос у неї був рівний, майже буденний, ніби вона заздалегідь приготувала цю думку і тепер просто поклала її на стіл. Вона сказала, що в Гіркіна є дача. Вона знає це, бо одного разу, років десять тому, бачила, як він вантажив у машину лопату, каністру й садові рукавички.

Спитала з ввічливості, куди їде. Він відповів, що на дачу, за північним селищем: там у нього стара ділянка, ще з вісімдесятих. Олександр подивився на дружину.

Вона знала це десять років і ніколи не говорила, бо не було причини говорити, бо тоді це була просто сусідська фраза в ліфті. Тепер це була деталь, яка раптом набула ваги. Шкуратов записав адресну прив’язку з пам’яті Ніни й сказав, що спробує обережно підняти це через чинного слідчого.

Не як вимогу на обшук, для якого підстав поки немає, а як перевірку нової лінії у старій справі: тихо, без галасу, без офіційних рухів, які можуть передчасно дійти до самого Гіркіна. Якщо ділянка справді числиться за ним і якщо вдасться обґрунтувати попередній огляд, далі можна буде говорити предметніше. Потім Шкуратов додав, що до цього моменту Олександрові не можна робити нічого самостійно…