Їхня донька зникла у 1998 році. через 20 років батько знайшов її щоденник — і остовпів

Не розмовляти з Гіркіним, не дивитися на нього інакше, не показувати виду, що щось змінилося. Поводитися так само, як усі попередні роки. Бо якщо Гіркін відчує, що довкола нього щось зрушилося, він може встигнути прибрати те небагато, що ще залишилося.

Олександр кивнув. Сказав, що зрозумів. Вони повернулися додому близько полудня.

Ніна відразу пішла до спальні й зачинила двері. Не тому, що сердилася: Олександр чув крізь двері, що вона плаче — тихо, майже беззвучно, так, як плачуть люди, які вміють робити це непомітно для інших. Він постояв біля дверей, не знаючи, зайти чи ні.

Потім вирішив не заходити. Іноді людині треба побути з цим наодинці. Він сів на кухні й подзвонив Лєні Борисенко.

Лєна жила в тому ж місті, працювала вчителькою в школі номер три — Олександр знав це від спільних знайомих. Номер її телефону довелося шукати через сусідку, яка колись дружила з її матір’ю. Занять у школі сьогодні не було: середа, вихідний за розкладом.

Лєна відповіла після третього гудка. Олександр представився. Пауза на тому кінці була довгою, кілька секунд повної тиші, потім короткий видих.

Лєна сказала, що пам’ятає його. Звісно, пам’ятає. Він коротко пояснив: знайшов щоденник Ксенії, і там є запис про розмову з Лєною.

Про те, що Ксенія розповідала їй про Гіркіна і про свої страхи. Він хоче зустрітися й поговорити про це. Лєна погодилася одразу, без вагань.

Ніби весь цей час чекала саме такого дзвінка, просто не вірила, що він колись пролунає. Вона відчинила двері за сорок хвилин: невисока жінка трохи за сорок, із втомленими очима й короткою стрижкою. Олександр не бачив її з кінця дев’яностих.

Тоді вона була підлітком, приходила до них кілька разів після зникнення Ксенії, сиділа на кухні й відповідала на запитання слідчого. Потім перестала приходити. Життя розійшлося в різні боки, як це буває.

Вони сіли в її невеликій вітальні. На стіні висіли дитячі малюнки: у Лєни були свої діти, двоє, судячи з кількості робіт. На підвіконні стояв горщик із фіолетовою фіалкою.

Усе було звичайним, домашнім, і від цієї звичайності розмова, яку належало почати, здавалася ще важчою. Олександр розгорнув зошит на серпневому записі й показав Лєні. Та взяла щоденник і читала стоячи, не сідаючи.

У міру того, як вона читала, її обличчя змінювалося: не різко, а поступово, як змінюється небо перед дощем. Коли вона закінчила, то поклала зошит на стіл і не відразу підвела погляд. Потім сказала, що пам’ятає ту розмову.

Пам’ятає її точно, бо думала про неї багато разів за двадцять років. Ксенія подзвонила їй пізно ввечері, вже близько десятої, що було незвично. Говорила квапливо, впівголоса, ніби не хотіла, щоб хтось почув.

Розповіла про Гіркіна, про під’їзд, про чужу школу, про кофту. Лєна слухала й тоді вирішила, що подруга накручує себе. Що це просто сусід, трохи дивний, але не більше того.

Що кофта могла бути чиєю завгодно. Що біля чужої школи людина могла опинитися з десятка причин. Саме так вона Ксенії тоді й відповіла…