19 років, наша дівчина стала ДРУЖИНОЮ ШЕЙХА… Але після першої ночі потрапила до ЛІКАРНІ
Мені було лише дев’ятнадцять, коли я стала дружиною східного шейха. Усі навколо заздрили мені: чужинка, що потрапила до золотої клітки, розкішне весілля, палац посеред пустелі, життя, схоже на казку. Але ніхто навіть не здогадувався, що вже в першу шлюбну ніч я зіткнулася з їхніми жорстокими звичаями, після яких кілька днів не могла оговтатися.
Казка обернулася кошмаром, а двері спальні стали входом у таємницю, від якої віяло страхом, потом і жагою до чужої молодості.
Мене звати Аліна. Коли мені виповнилося дев’ятнадцять, я ніби потрапила в ту саму глянцеву мрію, про яку дівчата марять, розглядаючи красиві журнали й чужі ідеальні світлини в соцмережах. На мені була біла сукня, вишита золотими нитками.
На голові — важка прикраса, мов корона. На ногах — шовкові туфлі, в яких я ледве могла зробити кілька кроків. Але того дня втоми наче не існувало.
Я ніби летіла. Від захвату, від музики, від сотень поглядів, прикутих до мене. Я виходила заміж за шейха.
Його звали Рашид ібн Самір. Високий, темноокий, з поставою людини, яка з дитинства звикла віддавати накази. Гості називали його володарем пустелі.
А мені здавалося, що переді мною справжній принц зі східної легенди, який з’явився, щоб забрати мене у світ багатства, розкоші й безкінечного свята. Весілля влаштували в палаці, що височів серед пісків. Від блиску мармуру, кришталю й золота паморочилося в голові.
Лунали арабські інструменти, танцівниці рухалися в сяйві золотих тканин, із розписаних посудин здіймалися пахощі, роблячи повітря густим, солодким і трохи п’янким. Усе навколо нагадувало величезний театр, де головна роль раптом дісталася мені.
— Ти тепер найщасливіша жінка на землі, — прошепотіла мені подруга дитинства, яка потай приїхала на весілля. — Тільки подивися на себе. Справжня королева.
Я усміхалася, хоча серце билося надто швидко. Чи то від хвилювання, чи то від незрозумілого страху. Десь усередині весь час лунав тихий голос: «Невже це правда? Невже це відбувається зі мною?»
Рашид тримав мене за руку. Його долоня була гарячою й важкою, ніби він без слів давав зрозуміти: «Тепер ти моя». Він майже нічого не говорив, але його мовчання здавалося куди вагомішим за будь-які обіцянки.
Пізно ввечері, коли гості почали втомлюватися, а смолоскипи у дворі один за одним гасли, нас провели до покоїв. Величезні різьблені двері зачинилися за нашими спинами, і світ наче зник.
І саме тоді, в цій раптовій тиші, я вперше відчула щось дивне. Уся казка залишилася зовні — разом із музикою, сміхом, коштовностями й захопленими голосами. А тут було надто темно, надто тихо й надто тривожно.
Рашид подивився на мене довгим поглядом. У ньому не було ні радості, ні ніжності, ні пристрасті. Він сказав лише:
— Сьогодні вночі ти маєш багато що зрозуміти…
