Усе місто обговорювало виття собак на старому кладовищі. Сюрприз, який чекав на мене після детального розбору нічного відеозапису

Павло ніколи не вважав себе боягузом, але сама думка про роботу нічним сторожем на кладовищі однаково неприємно холодила спину. Він довго відмовлявся навіть думати про це місце, та безгрошів’я притисло так міцно, що вибирати вже не доводилося.

— Мені не страшно. Зовсім не страшно, — повторював він собі, мов заклинання, збираючись на перше нічне чергування. — Зрештою, це ж мертві. Що вони мені зроблять? Нічого. Усе, що могли, добре чи лихе, вони вже зробили за життя.

На кладовищі працювала камера зовнішнього спостереження. Щоб остаточно не дати страху розгулятися, Павло увімкнув у сторожці маленький телевізор.

По ньому якраз показували комедію. Те, що треба. Сміятися, щоправда, не хотілося, але бодай голоси з телевізора створювали відчуття, що він тут не сам. До півночі все залишалося спокійним. Але щойно стрілки годинника перевалили за дванадцяту, Павло раптом побачив на екрані камери людський силует біля однієї з могил.

Кров ніби застигла в нього в жилах. Він точно знав: у такий час на кладовищі нікого бути не могло. Отже…

«Покійник…» — самими губами прошепотів Павло.

Він ніколи не вважав себе забобонною людиною, але тієї миті страх виявився сильнішим за здоровий глузд.

А за мить він ледь не скрикнув. Просто поруч зі сторожкою, з оглушливим гавкотом, промчали чотири чи п’ять величезних псів. Павло уявив, як легко вони могли б вибити хисткі двері його комірчини, і від цієї думки всередині все обірвалося. Собаки мчали саме туди, де він щойно бачив темну людську постать.

Наступного дня Павло прийшов до начальника із заявою на звільнення.

— І це все?