Різне

Бабуся знайшла в лісі візочок… А те, що було всередині, змінило її життя назавжди

Маленька, зігнута, у теплій хустці, з обличчям, порізаним зморшками так глибоко, що Оксана не відразу впізнала в ньому матір. Двадцять років тому мати була ще міцною, чорнобровою, а тепер перед Оксаною стояла глибока стара. І тільки очі, темні, живі, були ті самі, материні.

Вони дивилися одна на одну, довго, мовчки.

— Мамо! — сказала нарешті Оксана, і голос у неї зірвався. — Мамо, це я!

Ганна Богданівна не скрикнула, не сплеснула руками, як у кіно.

Вона стояла, вчепившись у косяк, і обличчя в неї поволі, страшно змінювалося, ніби з-під старечої немочі проступало щось давнє, живе, нестерпне. Губи в неї затремтіли.

— Оксана! — вимовила вона ледь чутно. — Жива!

І потім, коли Оксана вже плачучи ступила до неї, стара раптом відсахнулася, виставила долоню, ніби захищаючись, і в очах у неї постав жах, якого Оксана не зрозуміла.

— Стій! — сказала Ганна Богданівна хрипко. — Стій! Ти… Як ти…

Вона не договорила.

Вона дивилася на дочку так, ніби та з’явилася з того світу.

— Двадцять років — ні слуху ні духу! Двадцять років! Батько твій помер — до тебе не докликалися. Брат помер — тебе не знайшли. А ти… Тепер… Навіщо тепер?

— Мені більше нікуди, мамо! — сказала Оксана просто. — У мене нікого не лишилося. І… у мене горе. Пусти, я все розкажу, тільки пусти!

І стара, помовчавши, відступила й впустила її до хати. У світлиці було тепло, натоплено й пахло молоком і пелюшками, що сохли біля печі. Оксана, ввійшовши, обводила очима хату, і все було майже як двадцять років тому.

Та сама піч, ті самі половики, те саме мовчазне військо глиняних звірів на полицях уздовж стіни. У неї перехопило подих від цього впізнавання. А потім звідкілясь із кутка, з-за фіранки, почувся тонкий вимогливий писк, і Оксана здригнулася всім тілом.

— Що це? — спитала вона пошепки.

Ганна Богданівна не відповіла. Вона зайшла за фіранку й повернулася.

З дитиною на руках. Із дівчинкою, однорічною, теплою зі сну, невдоволено морщачи носик у в’язаній кофточці. Оксана дивилася на цю дитину, і щось у ній завмирало.

— У тебе дитина? — вона не розуміла. — Мамо, тобі під сімдесят. Звідки…

— Не моя! — сказала стара, гойдаючи дівчинку. — Знайда. У лісі підібрали. Он, рік тому, саме в цю пору. Замерзала у візочку на згарищі. Ми з Олеською йшли по брусницю, а її там відбили від смерті. Тепер от під опікою тримаю. Соломією назвали.

— У візочку? — перепитала Оксана. Голос у неї став дивний, чужий. — У лісі? Рік тому?

— Рік! — кивнула Ганна Богданівна. — Саме так.

Оксана повільно підвелася.

Вона дивилася на дівчинку, і в світлиці ніби разом стало нічим дихати. Рік тому. У візочку.

У лісі. Дівчинка. Однорічна.

І це обличчя. Цей носик. Це підборіддя.

Ця складочка біля губ. Де вона бачила це обличчя? Чому воно розриває їй серце?

— Мамо! — сказала вона дуже тихо. — Дай мені її. Дай потримати.

Стара, щось відчувши, притисла дівчинку міцніше.

— Оксано, ти чого? На тобі лиця нема.

— Дай, будь ласка.

І тут погляд Оксани, що метався по світлиці, зачепився за полицю. За край полиці, де окремо від усіх, при самому краю, стояв глиняний коник.