Вони були певні своєї переваги, але не знали головного про жінку перед ними
Субота входила до квартири безшумно, ніби боялася потурбувати спокій. За нещільними шторами вже жеврів світанок: вузькі промені лягали на підлогу, торкалися ніжки крісла, підсвічували складену звечора спортивну куртку. У кімнатах стояла рідкісна, майже забута тиша. Лише за стіною глухо дзюрчала вода, а далеко внизу велике місто потроху приходило до тями — заводилися машини, грюкали під’їзні двері, на тротуарах проступали перші кроки.
Віра Астахова прокинулася раніше за будильник. Втім, він їй майже ніколи не був потрібен. За роки служби тіло навчилося підводитися до сигналу, до команди, до чужого окрику. Сон відступав різко, без сонної в’язкості, ніби в глибині свідомості хтось натискав невидиму кнопку.
Вона не відразу встала. Кілька митей лежала на спині й слухала власне дихання. Утома жила в м’язах давно — не гостра, не болісна, а важка, спресована, накопичена тижнями. Останні місяці виснажили її майже до порожнечі. Спершу була небезпечна операція на далекому рубежі, де кожен метр вимагав холодної точності, а помилка могла коштувати життя. Потім — поїздка до віддаленого району, де Віра навчала молодих бійців рукопашного бою, діям у групі, роботі в тісних приміщеннях і вмінню думати, коли довкола шум, дим і паніка.
Закритий елітний підрозділ давно перестав бути для неї просто роботою. Це було середовище, в яке вона увійшла надто рано і без якого вже не уявляла себе. У двадцять два Віра закінчила профільну академію серед найкращих, а невдовзі пройшла відбір туди, куди потрапляли одиниці. Десять років зробили з неї людину, здатну діяти там, де інші втрачали здатність міркувати. Нічні виходи в горах, тренування зі звільнення заручників, приховані завдання, про які не говорили навіть найближчим, — усе це стало частиною її життя.
Тіло пам’ятало те, що офіційно давно лишилося в минулому. На боці тонкою лінією білів слід від уламка. На передпліччі тягнулася вузька смуга після ножового поранення під час затримання небезпечного злочинця. На плечі ховався ледь помітний опік — пам’ять про вибух на навчальному майданчику. Шрами не впадали в око, але Віра знала кожен із них так, як знають старі листи, заховані в дальню шухляду: рідко дістаєш, але зміст пам’ятаєш безпомилково.
Сьогодні їй хотілося хоча б на кілька годин забути про це.
Не було термінових викликів. Не було ранкових розборів, де кожне слово важить важче за метал. Не було маршрутів, закритих кімнат, тренувань із групою, доповідей і облич, з яких не можна прочитати нічого зайвого. Був просто вихідний — рідкісний, майже незвичний. Віра вирішила провести його так, як могла б провести будь-яка жінка її віку: пройтися парком, трохи потренуватися надворі, потім душ, кава в маленькому закладі біля входу і, можливо, дзвінок батькам.
Вона підвелася, вмилася холодною водою й переодяглася в темно-синій спортивний костюм. Взуття вибрала легке, зручне, звичне. Довге каштанове волосся зібрала високо, пригладила долонею пасма, що вибилися, і на мить зупинилася перед дзеркалом.
З відображення на неї дивилася струнка жінка з м’яким овалом обличчя, спокійними темними очима й ледь помітною усмішкою. Без форми, зброї та знаків розрізнення в ній не було нічого, що виказувало б людину, яка пройшла через речі, про які не пишуть у відкритих зведеннях. Випадковий перехожий побачив би звичайну міську жінку: підтягнуту, привабливу, трохи втомлену, але цілком мирну. Нікому й на думку не спало б, що вона здатна за кілька секунд роззброїти супротивника, витримати сутичку з людиною вдвічі важчою, піти від стеження, стріляти майже без промаху й ухвалювати рішення там, де секунда коштує людського життя.
І саме це сьогодні подобалося їй найбільше. Бути непомітною. Злитися з людьми. Вийти на вулицю не як офіцер закритої групи, а просто як Віра, яка в суботній ранок захотіла розім’ятися в парку….
