Дівчатка врятували незнайомця в лісі, не підозрюючи, що одна знахідка допоможе розкрити правду про напад

Мотузка врізалася в зап’ястя так глибоко, що Максим уже не розрізняв, де закінчується його власна рука, а де починається сира осіння ніч. Він стояв навколішки біля товстої осики, спиною до стовбура, і холодна кора продавлювалася крізь тонку сорочку. Голова гуділа від удару, якого він навіть не встиг злякатися.

У пам’яті лишилася тільки вечірня дорога вздовж річки, світло фар за спиною, короткий оклик на ім’я і темрява, глибока, як вир. Отямився він уже тут, на краю лісу, біля самої води. Річка дихала за деревами глухо й рівно, і цей звук був єдиним, що нагадував про живий світ.

Усе інше було чужим і страшним: зв’язані руки, кляп із його ж власного шарфа, промозке повітря, що пахло палим листям і мокрою землею. Максим спробував поворушити пальцями, але мотузка тримала намертво. Хтось умів в’язати вузли, хтось робив це спокійно, обдумано, не вперше.

Він спробував зібратися з думками, але думки розповзалися. Йому було сорок два роки, і останні два роки він жив на межі. Недобудований дім на березі, де він мріяв зібрати все, що любив.

Стара батькова майстерня, яку він піднімав із руїн. Люди, які йому повірили, пішли за ним, залишили іншу роботу заради його задумів. Усе це стояло тепер у нього перед очима, і все це могло обірватися цієї ночі біля безіменної осики на холодній землі.

За кілька кроків від нього спиною стояла людина. Темна куртка, капюшон, рівні плечі. Вона говорила телефоном, притримуючи слухавку плечем, і голос її був тихий, діловий, майже нудьгуючий.

Максим напружив слух. Слова долинали уривками, але одну фразу він почув цілком, і від неї всередині все обірвалося: «До ранку все оформлять, його більше нема. Вважай, що підпис уже стоїть». Людина сховала телефон, повернулася впівоберта, і в слабкому світлі місяця, що пробилося крізь рвані хмари, Максим побачив її руку. Праву кисть від зап’ястка до кісточок стягував давній опік.

Гладка, стягнута шкіра, світліша за решту. Ця рука полізла в кишеню, дістала портсигар, клацнула кришкою. Тьмяний метал на мить зблиснув темним химерним візерунком.

Людина креснула запальничкою, прикурила, і червоний вогник здригнувся в темряві, як чиєсь далеке, недобре око. Максим замукав крізь кляп, сіпнувся всім тілом, забився, намагаючись послабити мотузку. Він хотів жити.

Йому було заради чого жити, і від цього бажання все в ньому кричало. Людина в капюшоні обернулася на звук, ступила ближче, і портсигар вислизнув із її пальців, беззвучно впавши в мокру траву. Вона цього не помітила.

Вона присіла навпочіпки, подивилася Максимові в очі довгим байдужим поглядом, яким дивляться не на людину, а на перешкоду, і сказала рівно, без злості, як говорять про погоду: «Замерзнеш до світанку. Так чистіше».

Вона підвелася, обтрусила коліна, докурила й клацанням відправила недопалок у бік річки. Потім пішла, не озираючись, і незабаром за деревами заричав мотор, спалахнули й згасли фари. Максим залишився сам.

Тиша навалилася на нього всією вагою. Холод уже підбирався знизу, від землі, повз по ногах, по спині, до самого серця, і з кожною хвилиною думати ставало дедалі важче. Максим заплющив очі й почав згадувати обличчя тих, кого любив, щоб не думати про те, що з ним буде за годину.

Він не знав, що доля вже послала йому назустріч двох маленьких рятівниць…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇