Дитяча лікарка Катя зникла після чергування, а її донька несподівано помітила моторошну деталь
— У мами на голові був пакет, — раптом сказала маленька дівчинка, і дорослі поруч на кілька секунд перестали розуміти, як дихати.
Ця фраза прозвучала не одразу. До неї були безсонні дзвінки, прочинені двері квартири, порожні кімнати, знайдений в електричці телефон і дивний спокій людини, яка запевняла всіх, що просто повезла дітей на озеро. Але потім дитина сказала те, що ніхто не міг пояснити випадковістю.
Оксані Степанівні було тридцять вісім. Вона працювала педіатринею і ставилася до своєї професії не як до обов’язку, а як до справи, заради якої можна не спати ночами, затримуватися після зміни, їхати до хворої дитини після роботи й відповідати на тривожні дзвінки батьків у будь-який час. У маленькому селищі її знали майже всі. Для одних вона була лікаркою, для інших — сусідкою, для третіх — подругою, а для дітей — доброю жінкою в білому халаті, яка вміла говорити так, що навіть найпереляканіший малюк переставав плакати.
На її обличчі часто трималася втомлена, але м’яка усмішка. Робота була важка, нічні чергування виснажували, удома чекали діти, і все ж Оксана примудрялася виглядати так, ніби сила в ній не закінчується ніколи. Пацієнти казали, що вона не лише грамотна лікарка, а й дивовижно красива жінка. Подруги інколи з цього жартували, а сама Оксана відмахувалася, ніби розмови про зовнішність були чимось несерйозним на тлі температур, аналізів, викликів і лікарняних коридорів.
У неї було троє дітей. Двоє синів від першого шлюбу і молодша донька, народжена вже в родині з Романом Левченком. На момент трагедії Оксана з Романом була розлучена, але їхні життя ще не розійшлися остаточно. Він то зникав, то повертався, то просив допомоги, то знову ставав частиною її простору, хоча поруч із ним вона давно перестала почуватися в безпеці.
Того ранку Оксана мала повернутися додому після нічного чергування. День був святковий, весняний, гамірний для селища, але для неї він починався як звичайне завершення зміни: дістатися з сусіднього міста, припаркувати машину, зайти додому, переодягтися, а потім зустрітися з подругами. Вони давно домовилися влаштувати фотосесію — не офіційну, не сімейну, а таку, де можна на пару годин забути про халати, зошити, лікарняні журнали, каструлі й втому.
Подруги вже уявляли собі шкіряні куртки, мотоцикли, сміх, знімки на пам’ять. Оксана чекала на цю зустріч, писала про неї напередодні, нагадувала, уточнювала деталі. Вона була людиною слова: якщо обіцяла — то приходила; якщо домовлялася — то не зникала без пояснень. Тому, коли вранці від неї не надійшло жодного повідомлення, у Мирослави в грудях неприємно ворухнулася тривога.
Спершу тривога була схожа на звичайне роздратоване здивування. Може, Оксана заснула після зміни? Може, телефон розрядився? Може, затримали в лікарні? Але хвилини тягнулися, дзвінки йшли в порожнечу, і звичні виправдання переставали працювати. Мирослава набирала номер знову й знову. Віра Павлівна, друга близька подруга Оксани, теж дзвонила. Вони перегукувалися між собою і обидві розуміли: так Оксана не робила ніколи.
А потім слухавку нарешті взяли. Жіночий голос на тому кінці був чужий, розгублений і зовсім не схожий на голос Оксани Степанівни…
