Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

— Підпис твій, Коваленку?

Капітан Мороз не підвищував голосу. Від цього було гірше. У тісній кімнаті з вікном, заклеєним навхрест, пахло мокрою формою, соляркою й дешевою розчинною кавою. На столі лежали три зім’яті накладні, роздруковані фотографії якихось ящиків, копія посвідчення Олександра і аркуш, на якому його прізвище було обведене червоним маркером так грубо, ніби хтось хотів не довести, а заклеймити.

Олександр дивився на своє прізвище й не міг зрозуміти, чому літери раптом стали чужими.

— Не мій, — сказав він.

Голос прозвучав сухо. Не так, як він хотів. Він хотів сказати впевнено, з образою, з люттю, але всередині в нього ніби перекрутили всі жили, і замість люті лишилася тільки порожнеча.

Біля стіни стояв Сергій Кравець, брат Марії, його дружини. Не рідний брат Олександра, але майже сім років він називав його «наш Сергій». Саме Сергій зустрічав його після першої контузії з пакетом чистої білизни, саме Сергій допомагав Марії збирати посилки для хлопців, саме Сергій колись сміявся на їхній кухні й казав, що в Коваленка характер важкий, зате руки чесні.

Тепер Сергій не сміявся. Він дивився в підлогу, теребив край своєї куртки й тихо сказав:

— Сашо, ну навіщо ти впираєшся? Якщо помилився — скажи. Усі люди. Війна. Тиск. Може, комусь віддав без оформлення…

Олександр повернув до нього голову.

— Ти зараз що робиш?

Сергій підвів очі. У них була втома, тривога, навіть жалість. Така правильна жалість, що Олександра від неї пересмикнуло.

— Я намагаюся, щоб тебе не розмазали, — сказав Сергій. — Командир питає по-людськи.

Капітан Мороз поклав долоню на папери.

— Зникли медикаменти, генератор, два ящики батарейок, теплі речі. Частина вантажу потім спливла в посередників. Не у ворога, не на передку, а в людей, які продають гуманітарку з багажника. Це кримінал. Волонтери здійняли галас. У накладних твій підпис. За журналом ти був поруч зі складом. За словами Кравця, ти просив його не втручатися.

— Я такого не просив.

— Ти розумієш, що зараз під ударом не тільки ти? — Мороз стомлено зняв окуляри й потер перенісся. — Жінка з сусіднього села вчора не отримала інсулін. Її донька дзвонила волонтерам і плакала. Хтось поцупив коробку, яка мала дійти до людей.

Олександр ковтнув….