Бабуся знайшла в лісі візочок… А те, що було всередині, змінило її життя назавжди

— Якщо хоч половина сказаного правда, — сказав він нарешті, — то це не підкидьок. Це підміна документів і дещо куди гірше. Це кримінальна справа. Тільки тут, знаєте, одних слів і одного глиняного коника мало. Тут слідство потрібне, експертиза, запити. Це не мій рівень. Тут треба слідче управління. Але зачіпка в нас є, і зачіпка серйозна. Давайте по порядку.

По порядку вийшло довго. Справу передали слідчому, молодому, дотошному, звали його теж Дмитро.

І в районі їх, двох Дмитрів — дільничного і слідчого, — потім так і розрізняли: котрий із погонами і котрий із портфелем. Слідчий узявся за справу міцно. Насамперед — експертиза, генетична.

В Оксани взяли кров, у дівчинки Соломії, з дозволу опіки, як у дитини, чиє походження оспорюється, — теж. Проби відправили в обласний центр, і потяглися тижні чекання, найдовші в Оксаниному житті. Вона ці тижні прожила в материній хаті, не виїжджала.

Удень няньчила Соломію, яку поки що за законом не сміла назвати донькою, а звала, як усі, Соломією і тримала на руках так обережно, ніби боялася сполохати. А ночами не спала, лежала й слухала дитяче дихання за фіранкою. Експертиза прийшла.

Імовірність материнства понад 99 відсотків. Інакше кажучи, так. Дівчинка, знайдена рік тому замерзаючою в лісовому візочку, була рідною донькою Оксани й рідною онукою Ганни Богданівни.

Тією самою онукою, яку бабуся, сама того не знаючи, винесла на своїх старих руках зі смертельного холоду. Але однієї експертизи було мало, щоб посадити винних. ДНК доводила спорідненість, але не доводила злочин.

Хто забрав дитину? Хто підробив свідоцтво про смерть? Хто вивіз живе немовля за тисячу верст і кинув у лісі? Це ще належало розмотати. Слідчий розмотав справу ниточка за ниточкою. Спершу — свідоцтво про перинатальну смерть, те саме, що показували Оксані.

Слідчий витребував його з архіву клініки, підняв записи. І тут вилізла перша нестиковка. За документами тіло новонародженої було передано для кремації, а урну — родичам.

А родичі, тобто Маргарита Павлівна, яка взяла, як пам’ятала Оксана, всі клопоти на себе, жодної урни нікуди не здавали. І той порожній горбик на далекому кладовищі виявився просто насипом, який хтось зробив за гроші без жодного поховання. Тіла не було.

Тіла не було ніде, бо тіла не існувало. Дитина була жива. Далі — акушерка.

Та сама перелякана, що при вигляді Оксани блідла й лепетала про своїх дітей. Слідчий викликав її на допит. Жінка трималася довго, відпиралася, плакала, а потім зламалася.

Вона розповіла, як Маргарита Павлівна через посередника запропонувала їй велику суму — річний, а то й більший заробіток, — щоб та оформила живонароджену дівчинку як мертвонароджену й мовчала. Як їй було страшно, як вона погодилася, бо своїх дітей нічим було годувати, і як потім рік не спала ночами. Вона віддала слідству те, що берегла як страховку від самої Маргарити Павлівни: листування, записи, ім’я посередника…