Жінка приховувала стосунки з другом свого сина, аж поки один сімейний вечір не поставив її в незручне становище

Артем підняв келих так упевнено, ніби весь вечір чекав саме цієї миті, і усміхнувся Марії через стіл — не по-дружньому, не як гість, а так, як не мав права дивитися на матір свого найкращого друга. На кухні стало тісно від тиші. За запітнілою вазою із салатом, між тарілками з нарізкою та недоїденою картоплею, його голос пролунав надто гучно: «За Марію Вікторівну. За жінку, яка довела, що в сорок п’ять можна знову відчути себе живою. Навіть якщо поруч сидять чоловік і син».

У Марії вислизнула з пальців виделка. Вона вдарилася об край тарілки й дзенькнула так різко, що Ольга, яка сиділа біля вікна, здригнулася. На шиї в Марії миттю виступили червоні плями, ніби хтось хлюпнув на шкіру окропом. Вона спробувала вдихнути, але повітря застрягло десь під ребрами. Діма, її син, сидів навпроти з порожнім обличчям, у якому за одну секунду зникло все: довіра, звична втома, звична усмішка, навіть роздратування.

— Ти що верзеш? — Сергій повільно поставив чарку на стіл. Його голос був низький, небезпечно спокійний. — Ти перепив?

Артем не опустив очей. Двадцятирічний, худий, із тонкими зап’ястками й тим самим упертим підборіддям, яке Діма колись дружньо висміював, називаючи Артема братом, він виглядав зараз старшим за всіх у кімнаті. Або, навпаки, страшенно молодим — людиною, яка ще не розуміє, що одним словом можна зламати дім.

— Я просто втомився мовчати, — сказав він. — Дімо, спитай у мами, де вона була щочетверга, коли казала, що затримується в бухгалтерії. Спитай, чому я тут уже не просто гість. А ви, Сергію Павловичу, не кричіть. Ви ж самі хотіли, щоб сьогодні все вирішилося. Після вечері ви ж збиралися дістати синю теку…