Зустріч випускників змінилася після того, як до скромного гостя звернулися люди в суворих костюмах

— Дивіться-но, хто прийшов! — голос Віктора Бойка вдарив по залі так гучно, що в офіціантки здригнулася таця з келихами. — Наш Сашко Мельник. Людина-легенда. Єдиний, хто примудрився за двадцять років узагалі не змінитися.

За столом спершу засміялися обережно, ніби не відразу зрозуміли, чи можна. Потім сміх підхопили впевненіше. Хтось прикрив рота долонею, хтось опустив очі в салат, але більшість повернулися до дверей, де стояв Олександр Мельник у темно-сірому светрі, витертому на ліктях, з акуратно складеним шарфом у руці.

Він затримався на порозі, бо гардеробниця ніяк не могла знайти номерок, а потім раптом зрозумів, що всі вже дивляться на нього. У ресторані пахло гарячим м’ясом, дорогими парфумами й вологою вовною від пальт, які гості принесли з мокрої вулиці. За вікнами розпливалися жовті вогні, по шибці повзли важкі краплі дощу. Музика грала тихо, але сміх Віктора перекривав і її.

— Сашо, ти чого у светрі? — Віктор підвівся з-за столу, вальяжно розправляючи лацкани синього піджака. На зап’ястку в нього блиснув годинник. — Ресторан усе-таки. Ми ж не в шкільній майстерні.

Олександр ледь помітно кивнув.

— Добрий вечір, — сказав він спокійно. — Радий усіх бачити.

Голос у нього був негучний, трохи хрипкий. Здавалося, він давно не говорив перед великою кількістю людей. Волосся на скронях посивіло, обличчя стало сухішим, під очима залягли тіні. Але стояв він рівно, не метушився, не ховався. Тільки пальці на шарфі стиснулися так, що кісточки побіліли.

— Радий він, — протягнув Віктор. — А ми-то як раді. Ребята, пам’ятаєте, як він у десятому класі не пішов на випускну дискотеку, бо йому треба було матір із лікарні зустріти? Такий правильний був. Такий тихий. А життя, виявляється, правильних не дуже жалує.

Наталія Коваленко, що сиділа найближче до проходу, різко поставила келих на стіл.

— Віть, ну досить. Людина щойно зайшла.

— Та я ж люблячи, — Віктор широко всміхнувся. — Ми ж свої. Двадцять років минуло, можна й пожартувати. Сашо, сідай. Он місце лишилося. Ми думали, ти не прийдеш. Чесно кажучи, навіть сперечалися.

— Я теж думав, — відповів Олександр.

— Що, грошей на таксі шкода було? — не вгавав Віктор.

Сміх знову прокотився столом, але вже нерівний, із паузами. Дехто перезирнувся. Марія Шевченко, колишня староста, швидко встала й пішла до Олександра.

— Сашо, йди сюди. Я така рада, що ти прийшов. Сідай поруч зі мною.

Вона торкнулася його ліктя, і він трохи повернув до неї голову.

— Дякую, Машо.

Марія помітила, що його куртка була стара, але чиста, черевики начищені, на светрі біля горла — акуратна штопка. Не дірка, не латка, а саме тиха, майже непомітна турбота. Їй стало соромно за залу, за сміх, за те, що вона сама на секунду теж подивилася на цей светр.

Вони вчилися в одному класі, але близькими друзями не були. Сашко завжди сидів біля вікна на третій парті, малював у зошитах схеми якихось пристроїв і мовчав, коли решта сперечалися, хто з ким піде після уроків. Його дражнили «професором», іноді «тінню». Він не ображався вголос. Просто ставав іще тихішим.

Віктор же тоді був іншим — гучним, дужим, із вічною самовпевненою посмішкою. Він умів сказати так, що вчителька червоніла, а клас реготав. Після школи про нього ходили чутки: відкрив мережу магазинів, потім зайнявся будівництвом, потім ще чимось. На зустріч випускників він приїхав на великій чорній машині з водієм, приніс для всіх дорогий коньяк і з першої хвилини говорив так, ніби ресторан, колишні однокласники й сама ця зустріч належали йому.

— Ну що ж, — оголосив Віктор, коли Олександр сів. — За нас! За те, що ми вибилися в люди.

Він підняв келих, затримав погляд на Олександрові й додав:

— Хто як зміг.

Келихи дзенькнули. Олександр свого келиха не підняв. Він попросив у офіціантки чаю без цукру й сів трохи боком, щоб не зачіпати сусідку. Марія бачила, як він уважно дивиться на обличчя: упізнає, звіряє з пам’яттю, тихо всміхається тим, хто киває йому без насмішки. У нього були втомлені очі людини, яка багато років нікому нічого не пояснювала.

— Сашо, а ти чим зараз займаєшся?