Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу

Автобус шарпнуло на повороті біля шляхопроводу, і жінка в сірому плащі, яка протискалася проходом, хитнулася до Лариси так близько, що Лариса Андріївна впізнала запах раніше, ніж обличчя. Конвалієві парфуми, дешеві, у пласкому зеленому флаконі, які продавали в кіоску біля лазні. Такими парфумами душилася на світі одна-єдина жінка.

Цієї жінки в житті Лариси не було двадцять років. Лариса повернула голову й забула, куди їде. Оксана постаріла так, як старіють люди, у яких не було жодного легкого року.

Сивина йшла в неї від скронь назад, рівними смугами, ніби її навмисне розчесали до шкіри. Руки, що лежали на колінах, були розпухлі, червоні, з білими поперечними складками біля зап’ясть. Руки, які щодня по багато годин тримають у воді.

Лариса дивилася на ці руки й не могла відірватися, а Оксана дивилася просто перед собою спокійно, як дивляться на порожнє скло. Двадцять років Лариса Андріївна репетирувала цю зустріч, придумувала слова, придумувала, як гордо відвернеться, придумувала навіть, у що буде вдягнена. А тепер просто сиділа в сімнадцятому автобусі в старому драповому пальті, і її не впізнали.

«Вона мене не пам’ятає», — подумала Лариса й сама собі не повірила. Оксана пам’ятала. Лариса зрозуміла це з дрібниці, яку неможливо підробити.

Оксана сиділа не поруч, а через прохід, хоча місце поруч було вільне. І жодного разу не повернула голови ні на зупинці, ні на світлофорі, ні коли в салон залізла бабця з візком і штовхнула її в плече. Від чужих так не відвертаються.

Так відвертаються від тих, від кого тримають оборону. Автобус під’їхав до зупинки біля ринку, і Оксана встала, пішла до дверей, а Лариса встигла помітити, що плащ на ній перешитий у талії, і засоромилася того, що це помітила. Проходячи повз, Оксана хитнулася разом з усіма, і її рука на секунду лягла на руку Лариси, легко, ніби їх звела тиснява.

Двері зашипіли, Оксана зійшла, і в долоні у Лариси залишився складений учетверо клаптик. Клаптик був у клітинку, м’який на згинах, зі старого зошита. Лариса розгорнула його вже на ходу, коли автобус рушив.

Чотири слова великим нерівним почерком, із сильним натиском: «Не довіряй своєму чоловікові». Нижче, в кутку, дрібно й іншою ручкою був виписаний довгий ряд цифр, а під ним ще дрібніше: «Перевір». Цифр було надто багато для телефону.

Лариса Андріївна перерахувала їх двічі, ворушачи губами, і цифри не складалися ні в що знайоме. Вона озирнулася до заднього скла, але зупинка вже лишилася позаду, і сірого плаща там не було. Автобус хитало, кондуктор оголосив наступну зупинку, а Лариса тримала клаптик обома руками за обидва краї.

Лариса перевернула клаптик. На звороті навскіс вицвілим олівцем було виведено дитячою рукою: «Катя Кузьменко, перший клас, домашня робота». Нижче хтось маленький старанно намалював три палички й гачок.

Лариса Андріївна сама вчила доньку тримати олівець і знала цей гачок не гірше за власний підпис. Вийшла вона на дві зупинки раніше, ніж було треба, стояла біля газетного кіоску, поряд із яким пахло гарячим тістом, і втретє рахувала цифри. І в неї ніяк не вкладалася в голові проста річ.

Якщо клаптик вирваний із Катиного зошита, значить, він лежав у Оксани вдома. Значить, Оксана двадцять років навіщось зберігала цей зошит…