Ранок після весілля почався з підготовки до поїздки, аж поки дзвінок із РАЦСу не змінив усі плани

Блискавка на валізі застрягла на самому куті, ніби вперто не хотіла замикати шлях туди, де Оксана ще вчора подумки починала нове життя. Вона смикнула сильніше, тканина натяглася, замок скрипнув — і переповнена дорожня сумка нарешті здалася. Усередині лежали легкі сукні, купальники, широкополий капелюх, тонкий шарф для вечірніх прогулянок біля моря. Усе було підготовлено заздалегідь, розкладено з тією акуратністю, яку вона звикла вимагати від себе і в роботі, і вдома.

Із кухні долинув дзенькіт чашок і голос Артема:

— Оксаночко, ти ще довго? Машина буде за сорок хвилин. Нам би без метушні, а то потім почнемо бігати.

Вона випросталася, провела долонею по волоссю й випадково зустрілася поглядом зі своїм відображенням. Тридцять п’ять років, спокійне обличчя, сірі уважні очі, постава жінки, яка багато років звикла сидіти над звітами й бачити чужі помилки там, де інші помічали лише рівні колонки цифр. Тільки сьогодні в цьому обличчі була дивна невпевненість. Не страх, не тривога — щось тонке, ледь вловиме, ніби всередині душі з ночі лишилася скалка.

Учора вони розписалися. Без пишноти, без галасливого натовпу, майже камерно. Кілька близьких людей, її мама, пара друзів, тиха вечеря після реєстрації. Артем квапив весілля з першого дня, щойно зробив пропозицію. Він казав, що дорослим людям ні до чого тягнути час, що справжні почуття не люблять очікування, що щастя треба брати, поки воно саме йде в руки.

Він зайшов до спальні — високий, підтягнутий, у світлій сорочці, випрасуваній так ретельно, ніби навіть відпустка не давала йому права виглядати розслаблено. Гарний чоловік, упевнений, чарівний, уважний до дрібниць. Працівник великої логістичної компанії, людина зі стійким становищем, як їй здавалося, з ясним майбутнім і твердими принципами.

— Ну що, моя дружина майже готова? — він усміхнувся й поклав долоні їй на плечі. — Тільки нагадаю: ти мене в банківський застосунок додала? Я ж казав. За кордоном мало що, раптом картку заблокують, а в мене буде доступ. Це ж не для мене, а для нас. Для спокою.

Оксана відчула, як уздовж хребта пройшла коротка холодна нитка. Він питав про це не вперше. Учора — між привітаннями. Позавчора — коли вони обговорювали поїздку. Ще раніше — під виглядом розмови про сімейний бюджет. Спільні кошти, прозорість, довіра. Слова були правильні, але повторювалися надто настирливо.

— Зроблю в дорозі, — відповіла вона рівно. — Телефон майже розряджений, хай трохи підзарядиться.

Усмішка Артема на мить застигла, в очах майнуло роздратування, та він одразу сховав його за м’яким тоном.

— Тільки не забудь, гаразд? Це справді важливо.

І в цю мить телефон на тумбочці завібрував. Номер був незнайомий, міський. Оксана взяла слухавку, ще не розуміючи, чому серце раптом зробило важкий нерівний удар.

— Оксано Андріївно Коваль? — запитала жінка на тому кінці. Голос був сухий, напружений, зовсім не схожий на голос випадкового оператора.

— Так, я вас слухаю.

— Вас турбують із реєстраційного відділу. Мене звати Галина Петрівна. Ви можете говорити вільно? Ви зараз одна?

Оксана глянула на Артема. Він відкрив верхню шухляду комода й щось шукав серед документів.

— Не зовсім, — тихо сказала вона. — Що сталося?

— Вам потрібно приїхати до нас негайно. Одній. Без чоловіка. Це стосується вчорашнього оформлення. Телефоном я не маю права нічого пояснювати, але ви повинні почути це до від’їзду. І, будь ласка, ані слова чоловікові. Вигадайте будь-яку причину. Скажіть, що потрібен підпис у журналі. Тільки приїжджайте зараз…