Біля РАЦСу до нареченої підійшла циганка: «Тобі дісталася чужа фата, а попереду — нещастя

Розмова тривала ще кілька хвилин, після чого Максим повернувся до кімнати, залпом випив склянку води й, узявши зі столу невелику валізу, виніс її в машину, акуратно поклавши в багажник і накривши зверху пледом. Весільний кортеж зібрався біля будинку нареченої рівно в призначений час. Білий лімузин, прикрашений стрічками й квітами, дві супровідні машини для гостей, водій у білих рукавичках, який відчиняє дверцята з шанобливим поклоном. Вікторія вийшла з під’їзду в хмарі невагомої фати, і натовп сусідів, що зібралися, ахнув від захвату.

Такою прекрасною вона була в цю мить. Максим чекав на неї біля дверей палацу одружень в ідеально сидячому костюмі з букетом білих троянд у руках. Коли наречена з’явилася з машини, він ступив назустріч із сяйливою усмішкою. Але Вікторія, придивившись уважніше, помітила, що усмішка ця не торкається його очей, а руки, простягнуті їй назустріч, ледь помітно тремтять.

«Ти прекрасна», — прошепотів він, цілуючи її в щоку. «Ти в порядку? — спитала вона, вдивляючись у його обличчя. — Якийсь блідий». «Просто хвилююся», — відповів він і відвів погляд убік, туди, де юрмилися гості з телефонами напоготові, знімаючи приїзд нареченої. Церемонію реєстрації було призначено за пів години, і час, що залишався, гості фотографувалися, вітали майбутніх молодят, дарували квіти.

Мати Максима Світлана Іванівна, статечна жінка з холодним, оцінювальним поглядом, обійняла Вікторію трохи скуто, ніби виконувала формальний обов’язок, а не виявляла щиру материнську ніжність. «Нарешті цей день настав», — мовила вона з незрозумілою інтонацією, у якій змішалися полегшення й щось іще, чому Вікторія не змогла дібрати назви.

Саме в цей момент, коли кортеж уже вишикувався в чергу для урочистого проїзду центральними вулицями міста перед поверненням до палацу одружень на саму церемонію, на світлофорі біля перехрестя машини зупинилися. І тоді ніби нізвідки біля машини нареченої з’явилася літня жінка в темній хустці, накинутій на плечі, з очима настільки пронизливими, що Вікторія, яка сиділа в машині, відчула, як по шкірі побігли мурашки ще до того, як та вимовила бодай слово. Жінка підійшла впритул до вікна лімузина, не зважаючи на обурені погляди охорони й водія, який спробував був її відігнати. Вона приклала долоню до тонованого скла, і Вікторія, підкоряючись незрозумілому пориву, сама опустила вікно, хоча розум підказував їй замкнутися й не вступати в контакт із незнайомкою.

Обличчя жінки було пооране зморшками, але очі світилися якоюсь нелюдською ясністю. Темні, майже чорні, вони, здавалося, бачили наскрізь до самого дна душі. Темна хустка в дрібну квіточку була пов’язана низько, майже закриваючи сиві пасма, а на зап’ясті бряжчали мідні браслети, коли вона простягнула руку до обличчя Вікторії, але не торкнулася, а завмерла за кілька сантиметрів, ніби намацуючи невидиме поле навколо нареченої. «Не їдь туди, донечко», — промовила жінка хрипким, надтріснутим голосом.

У цьому голосі прозвучала така непідробна тривога, що у Вікторії похололо всередині. «Фата на тобі чужа. Гірка доля йде слідом, як тінь за спиною». «Пробачте, що ви маєте на увазі?» — пролепетала Вікторія, відчуваючи, як серце починає калатати десь у горлі.

Водій спробував втрутитися, попросив жінку відійти від машини, але та навіть не повернула голови в його бік, ніби він був порожнім місцем, не вартим уваги. «Мені сон наснився», — вела далі ворожка. Голос її затремтів, як у людини, що несе непосильний тягар. «Ось уже котру ніч поспіль один і той самий сон сниться. Бачу тебе в білій сукні, а навколо чорні ворони кружляють, кружляють і кричать так, що серце розривається. І бачу велику біду, що на тебе насувається, як грозова хмара. Не можу мовчати, не можу пройти повз, душа спокою не дає».

«Хто ви така? Що вам потрібно?» Голос Максима пролунав різко й зло з переднього сидіння, де він сидів поруч із водієм. Він розвернувся всім корпусом, і Вікторія вперше за весь час їхніх стосунків побачила в його очах щось схоже на справжній тваринний страх.

Жінка перевела погляд на нього, і щось у цьому погляді змусило Максима відсахнутися, ніби від удару. «А ти мовчи, соколе ясний, — промовила вона тихо, майже пошепки, але кожне слово прозвучало виразно, як удар дзвона. — Тобі є що приховувати, бачу по очах твоїх бігаючих». По шкірі Вікторії пробіг крижаний озноб, попри теплий літній ранок. Вона спробувала взяти себе в руки, нагадати собі, що перед весіллям повно божевільних, жебрачок, шахрайок, які користуються забобонністю вразливих наречених, щоб виманити гроші.

Вона полізла в сумочку по гаманець, але жінка відсахнулася від простягнутих купюр, як від розпеченого вугілля. «Не треба мені грошей, — сказала вона різко, і в голосі її прозвучала майже образа. — Не по те прийшла. Душу твою пожаліла, живу, чисту душу, яку згубити хочуть». «Згубити?» — перепитала Вікторія, відчуваючи, як земля ніби йде з-під ніг, хоча вона сиділа в машині.

«Відкрий багажник машини нареченого», — промовила ворожка, вп’явшись у неї немиготливим поглядом. «Там лежить правда, від якої ти тікаєш уже котрий місяць. Тільки сама собі в цьому боїшся зізнатися. Відкрий, поки не пізно, поки обручку на палець не вдягла».

Максим раптом різко відчинив дверцята й вийшов із машини. Обличчя його пішло червоними плямами. «Пішла геть звідси, психопатко!» — закричав він, і в голосі прозвучали істеричні нотки, зовсім не властиві зазвичай урівноваженому, ґречному Максиму. «Зовсім страх утратили. До людей у такий день лізете».

Гості в сусідніх машинах почали озиратися, приваблені криком. Водії сигналили ззаду, вимагаючи звільнити перехрестя. Але ворожка не зрушила з місця, і далі дивлячись просто у вічі Вікторії, ніби навколо них двох утворився невидимий купол, що відгородив їх від усього іншого світу. «Смерть чорна над тобою кружляє, донечко», — прошепотіла вона наостанок.

«Не моя смерть, не твоя навіть. Чужа смерть, що поруч ходить. Біду за собою тягне. Відкрий багажник, благаю Богом, відкрий…»