За п’ять років чоловік вирішив повернутися до дружини, певний, що вона зрадіє. Та повернення виявилося зовсім не таким, як він уявляв

«Кому потрібна така тихоня? Я повернуся — дружина буде щаслива. Чоловіка на кшталт мене ще спробуй знайди»

Ні дзвінків серед ночі, ні довгих повідомлень, ні прохань повернутися — від колишньої дружини Андрій давно нічого не отримував. У телефоні збереглася остання звістка, датована серпнем 2020 року: «Ключі залишила сусідам». На цьому їхнє листування обірвалося. Однак він анітрохи не сумнівався: Оксана на нього чекає. Просто мовчить, як завжди мовчала.

У тридцять вісім років Андрій вважав себе знавцем жіночої натури. Хіба можна забути людину, з якою прожила сім років? Удвох їли дешеві макарони в орендованій однокімнатці, разом переживали бідність. Коли помер її батько, саме в його плече вона уткнулася, плачучи. Для нього все це означало одне: викреслити його зі свого життя Оксана не зможе. Пережите залишалося з нею, а отже, залишався і він.

Та й йому хіба було через що перейматися? Високий, видний, із густим волоссям, він легко ставав центром компанії. Коли із замовником треба було терміново владнати питання, колеги кликали Андрія: вже він знайде підхід. Характер, щоправда, був не цукор. Міг спалахнути, міг на два дні зникнути з приятелями й вимкнути телефон. Повертався на світанку, просяклий випивкою й сигаретним димом, і дивувався:

— Знову незадоволена? Я що, грошей додому не приношу?

Оксані до його впевненості було далеко. Невисока, тендітна вчителька початкових класів, вона в гостях ніби розчинялася серед інших. Про неї згадували, коли з’являвся чай. Ні зухвалого вбрання, ні яскравого макіяжу, ні сміху на всю кімнату.

Після реєстрації шлюбу в місцевому відділі друзі жартували з Андрія за пивом:

— Андрію, де ти викопав таку скромницю? Дивися, ця свята ще почне тобою командувати.

Командувати Оксана й не намагалася. Вона займалася домом: варила улюблений Андрієм борщ із квасолею, прала його футболки, купувала шкарпетки й акуратно складала їх у верхню шухляду комода. У всіх цих дрібницях була її турбота — тиха, без вимог і розпоряджень. До цієї турботи Андрій давно звик і сприймав її як щось само собою зрозуміле.

Тому навіть розставання минуло без звичної Андрієві за чужими сім’ями бурі. Він оголосив, що втомився і хоче пожити окремо, щоб розібратися в собі. Вона не стала бити тарілки й жбурляти з балкона його одяг. Сіла на край дивана, підвела великі сірі очі й запитала, чи він упевнений у своєму рішенні…