Циганка побачила вдову на цвинтарі й сказала: «Твій чоловік живий»

На могилі чоловіка вдова почула від циганки: «Він живий»

Опівдні фотографія на пам’ятнику оживала. Сонце освітлювало керамічний овал, і з обличчя зникала та мертвотна сірість, яку Наталя Гончаренко не любила бачити. Тому щороку, в один і той самий жовтневий день, вона приїздила на сільський цвинтар саме на цю пору.

На пагорбі завжди дуло. Навіть улітку вітер не залишав могили в спокої, а тепер тягло від річки вогкістю й прілим листям. Наталя принесла три хризантеми, поставила на плиту банку з водою й дістала манікюрні ножиці. Вкоротивши стебла, влаштувала квіти й опустилася на низьку лаву.

Золото на літерах місцями обсипалося. В імені Віктора зяяли дві маленькі прогалини; краї напису давно потемніли.

— Ось і шість років, — промовила вона.

Тут Наталя розмовляла з чоловіком уголос. Не озиралася, не стишувала голосу через незручність перед чужими людьми. Сьогодні й озиратися не було на кого: лише біля дальньої огорожі палили листя. Гіркуватий дим плив між могилами, і в цьому запаху була дивна осіння домашність.

— Даша тепер у коледжі. Буде кухарем-кондитером. Уявляєш? Раніше яйце як слід розбити не могла. Ти б із неї посміявся.

Вона дала вітрові понести сказане й заговорила про дім. Дах веранди сяк-так залатали шифером, зате дощ більше не протікав. Майстерня працювала.

— Твої інструменти лежать, я нічого не прибрала.

Чому вона називала їх його інструментами, Наталя й сама не знала. Усе належало батькові. Віктор ніколи не працював ані шабером, ані маленьким клепальним молоточком, навіть не пробував. Але біля цієї плити слова складалися саме так.

Від пориву вітру в банці здригнулися хризантеми.

— Борг іще є, — додала вона вже тихіше. — Тільки ти не думай, я не скаржуся. Плачу потроху.

За спиною хтось зупинився.

Цвинтарних розмов із незнайомцями вона уникала. То просили милостиню, то за тисячу пропонували оновити фарбу на огорожі, то чіплявся напідпитку чоловік із сусідньої ділянки. Наталя обернулася з уже готовою відмовою на обличчі.

Але жінка за шість кроків від неї дивилася на фотографію покійного. Стояла біля чужого поховання, тримаючись напрочуд рівно. Років із п’ятдесят, можливо, трохи старша. На ній було три темні спідниці одна поверх одної й кофта; хустка зав’язана ззаду. Вага сережок витягнула мочки, а широкий перстень на середньому пальці правої руки стерся майже до матового блиску.

— Мені нічого не треба. Ідіть, будь ласка.

Незнайомка лишилася на місці. Вдивлялася в медальйон, ніби намагалася прочитати погано помітний напис.

— Я сказала, ідіть. У мене нічого немає.

— Я нічого й не прошу.

Низький голос звучав буденно й стомлено. Наталя звикла чути від циганок на міському ринку тягучі звертання, обіцянки, лагідне «золотенька». Ця жінка говорила зовсім інакше.

— Тут ваш чоловік?

Горло перехопило від злості.

— Так. Дайте мені побути самій.

Жінка все ж наблизилася. Через огорожу не переступила, тільки нахилилася до знімка. Тепер було видно великий ніс, глибоку складку від його крила до кутика рота й сивину, що вибилася з-під хустки.

— Як його звали?

— Віктор.

— Гончаренко Віктор, — прочитала вона напис на пам’ятнику.

Наталя підвелася з лави.

— Послухайте, вас сюди ніхто не запрошував. Раз на рік я приходжу до чоловіка. Можна мені спокійно посидіти?

Незнайомка випросталася й уперше подивилася просто на неї. Сіро-зелені очі були незвично світлими на цьому обличчі. Жінка не відводила погляду й майже не кліпала. Наталі стало тісно й ніяково, ніби до неї впритул притиснулися в черзі.

— Ваш чоловік живий…