Чоловік думав, що вона міцно спить… Але те, що вона почула за дверима, змінило все

У передпокої зависла мертва тиша. Тамара Вікторівна зробила крок назад, намагаючись піти на кухню. Але Галина Миколаївна гучно гаркнула:

— Стояти! Куди намілилася?

Павло спалахнув, його обличчя пішло плямами.

— Мамо, не слухай її, вона марить, у неї галюцинації від стресу. Це все наслідки пологів.

— Замовкни, Пашко, — відрізала мати, — про пологи ти мені вже сім років співаєш, коли тобі вигідно. Ану ж бо, Маришо, ходімо до кімнати, поговоримо без цих помічників.

Вони пройшли до спальні. Марина дістала з потаємної кишені зім’ятий аркуш квитанції й простягла свекрусі. Галина Миколаївна вчиталася в дрібний почерк приймальника, і її обличчя від гніву стало багряним.

— Ах ти, іроде, — прошепотіла стара жінка, — продати бабусину пам’ять. А я ж думала, звідки в нього гроші на нові туфлі й касетний магнітофон. Маришо, а що за відвар ця баба тобі суне?

— Вони підсипають туди седативні ліки, — тихо відповіла Марина, дивлячись свекрусі просто в очі. — Хочуть визнати мене недієздатною, закидають вудки через дільничного лікаря, щоб забрати квартиру й відправити мене до лікарні. А Соню — до вас.

Галина Миколаївна важко опустилася на стілець. По її щоці котилася скупá, гірка сльоза, сльоза матері, яка усвідомила, якого монстра й боягуза вона виростила. Відлуння цього болю озвалося в її грудях тяжким зітханням.

— Синочку мій, рідна кров, — прошепотіла вона. — Що ж ти робиш, Іудо?

У цю мить у двері знову подзвонили. На порозі стояв дільничний лікар із пухкою текою під пахвою, а поруч із ним усміхався Павло…