Чоловік думав, що вона міцно спить… Але те, що вона почула за дверима, змінило все

Коли Павло відчинив двері, до передпокою зайшла огрядна жінка у важкому каракулевому пальті й пуховій хустці. Це була Галина Миколаївна, мати Павла, свекруха Марини. У руках вона тримала пузату авоську з баночками малинового варення й квашеної капусти.

— Здрастуйте, мої дорогі! — гучно, густим контральто мовила свекруха, струшуючи сніг із коміра. — Надумала оце провідати вас. По радіо передавали — морози насуваються. Привезла Сонечці вітаміни.

Павло помітно зблід. Позаду нього, мов тінь, виросла Тамара Вікторівна.

— Мамо, а ти чого без дзвінка? — насилу вичавив чоловік, переступаючи з ноги на ногу. — У нас… у нас тут не зовсім слушний час. Марина погано почувається.

— Як це погано?

Галина Миколаївна відразу оцінила обстановку своїм досвідченим, чіпким поглядом колишньої завідувачки гастрономом. Вона подивилася на незнайому жінку у фартуху, потім на сина, а тоді перевела погляд на Марину, яка виходила з кухні.

— Маришо, люба, на тобі лиця нема, але тримаєшся ти рівно. Що тут відбувається? Хто ця громадянка?

— Це Тамара Вікторівна, доглядальниця, — заметушився Павло. — У Мариночки знову провали в пам’яті, агресія. Ми змушені були найняти людину, щоб наглядати за нею й Сонею. Лікар ось-ось приїде.

Галина Миколаївна повільно зняла хустку. Її очі, завжди суворі, але справедливі, звузилися.

— Яка доглядальниця? Яка агресія? — Свекруха підступила до Марини, взяла її за підборіддя сухою теплою рукою й уважно подивилася в очі. — Пашко, ти мені зуби не заговорюй. Маришо, скажи мені правду, ти мене впізнаєш?

— Добрий день, Галино Миколаївно, — тихо, але цілком чітко промовила Марина. — Я вас прекрасно впізнаю. Пам’ятаю, як ви подарували мені цей кулон на тридцятиріччя. А мою різьблену шкатулку з бабусиною каблучкою виніс із дому Паша. Я знайшла квитанцію про прийом цінностей з його підписом…