Чоловік принизив дружину тостом перед 50 гостями на ювілеї свекрухи, але через відеозв’язок його чув і директор

Савчук відповів після паузи.

— На нього, Оксанко. На те, як він поводиться, коли впевнений, що йому все дозволено. Ти розповідала, як він паплюжить тебе при людях. Досі я про це тільки чув від тебе, на власні очі не бачив. Тепер подивлюся. Якщо нічого такого він не скаже, привітаю Галину Павлівну, побажаю їй здоров’я й відключуся. Більше нічого. Пам’ятаєш, я дав йому останній шанс? Подивимося, як він ним скористається.

Закінчивши розмову, я поклала телефон. Руки тремтіли. Я вже чула, що Андрій збирається виголосити, а тепер знала й те, хто слухатиме його з екрана. Усе ще можна було зупинити: попередити чоловіка, щоб не ганьбився, або попросити Віктора Леонідовича скасувати відеозв’язок. Для цього вистачило б одного слова з мого боку.

Я не попередила Андрія й не стала скасовувати дзвінок. Досі іноді лежу вночі й думаю про те рішення. Тоді ж я згадала рядок із татового листа: «Нехай він сам покаже, хто він, а ти дивись». І вирішила дивитися.

Останні дні минули в клопотах. Ірина телефонувала разів двадцять, але пропозиції допомогти я так і не почула. Кожен дзвінок приносив чергове розпорядження.

— Оксанко, ведучому скажи, нехай окремо оголосить мене організаторкою.

— Організаторкою?

— Оксанко, мій столик має стояти біля сцени. Простеж, щоб не біля туалету. І в чому ти збираєшся йти? Тільки сіру свою сукню не вдягай, благаю. Не ганьби сім’ю.

Сіра. Іншої пристойної сукні в мене й не було. Цю я купила шість років тому, на татові поминки. На нову гроші знайшлися б, але тоді Андрій обов’язково запитав би, звідки вони взялися. Тому всі ці роки я обходилася однією.

У суботу вранці, у день ювілею, я прасувала її, поки чоловік поправляв краватку перед дзеркалом. На ньому був новий костюм, куплений у кредит. Андрій озирнувся через плече.

— Може, тобі все-таки вдома залишитися? Сидітимеш там із кислою пикою, як завжди, мамі все свято зіпсуєш. Посидиш тут, а я скажу, що захворіла.

Я повільно поставила праску.

— Я піду, Андрію.

— Як знаєш. — Він знизав плечима. — Тоді сиди тихо. Не чіпляйся ні до кого з розмовами, особливо до моїх колег. Не ганьби мене, не ганьби мене.

Увечері «Бурштинова тераса» сяяла, наче ялинкова прикраса. Кришталь, білі скатертини, живі квіти на кожному столі. Білі хризантеми — улюблені квіти Галини Павлівни — я замовила за два тижні. Над сценою показували мій фільм: юна Галина з косою на випускному, потім біля шкільної дошки з указкою, потім із маленьким Андрієм на руках.

Гості ахали, підходили до чоловіка й плескали його по плечу.

— Андрію Михайловичу, оце так! Який фільм!

— Сам монтував, — відповідав він, скромно опускаючи очі. — А кому ж іще? Ночами сидів. Для мами мені нічого не шкода.

За два кроки від нього я тримала тацю з бутербродами для музикантів. Чула про ці ночі, бачила, як Андрій приймає похвали, і мовчала. Безсонні ночі були мої.

За столом Галина Павлівна сиділа на чолі, пряма як струна, у тій самій темно-синій сукні з білим комірцем. Біля стільця стояв ціпок, на колінах лежала чорна сумка. Андрій влаштувався праворуч від матері; ліворуч — Ірина й Толик, власник двох автомийок. Далі сиділи працівники Савбуду з дружинами, вбраними в блискітки.

Мені відвели місце скраю, поряд із тіткою Ніною та порожнім стільцем Максима. Сина не відпустили зі служби за контрактом далеко від дому. Уранці він зателефонував, привітав бабусю, а потім тихо сказав мені:

— Мамо, тримайся. Якщо що — телефонуй.

Тоді я не зрозуміла цього «якщо що». Максим завжди відчував більше, ніж висловлював.

Ірина весь вечір фотографувалася: з мамою, з тортом, із ведучим, поряд із квітами, з келихом у руці. Потім підсіла до мене. Мене огорнула хмара її парфумів.

— Оксанко, хоч губи б нафарбувала, — прошепотіла вона. — Сидиш як міль. На тебе люди дивляться, перед Андрієвими колегами ніяково.

— Мені не ніяково, Ірино.

— Ще б тобі було ніяково, — пирхнула вона. — Тобі завжди добре. Ти ж на всьому готовенькому.

Я подивилася на накритий за мої гроші стіл, на торт, оплачений із мого рахунку, на знайдених мною музикантів. «На всьому готовенькому». Відповідати не стала, лише кивнула…