Наречений вважав, що мої батьки оплатять майже всю квартиру, аж поки мама не сказала того, чого він точно не очікував.

Недільний ранок у зйомній квартирі-студії був такий тихий, що навіть чайник на плиті шипів упівголоса. Марина вже потяглася до горнятка, Богдан сидів за маленьким столом у домашній футболці й жував бутерброд, коли вхідні двері розчахнулися без дзвінка й попередження.

— Готуйте заощадження, я знайшла вам житло, — оголосила Оксана Миронівна так голосно, що десь за стелею одразу загавкала сусідська собака.

Вона зайшла так, ніби квартира належала їй від самого закладання фундаменту. Мокрі черевики лишили на світлому ламінаті темні розмазані сліди; пуховик, з якого стікали краплі, тут же опинився на спинці стільця, на якій висіла щойно випрасувана Маринина сорочка.

Марина завмерла з чайником у руці. Вода тонкою цівкою перелилася повз горнятко й розтеклася по стільниці. Кілька секунд вона дивилася не на свекруху, а на цю калюжку, бо з неї чомусь було легше почати розуміти, що відбувається. Богдан навіть не відклав хліба. Він лише поспішно закивав, ніби всередині нього смикнули пружину…

— Мама даремно не скаже, — пробурмотів він, не прожувавши.

Оксана Миронівна ляпнула на стіл пом’ятий роздрук із сайту оголошень.

— Три кімнати. Район пристойний. Зупинка поруч, клініка, ринок. Ціна — дванадцять мільйонів, для такої площі майже подарунок. Я вже говорила з рієлтором.

Марина повільно поставила чайник, витерла воду серветкою і тільки після цього підвела очі. На підлозі розповзалися брудні смуги, на стільці мокла її сорочка, а майбутня свекруха дивилася так переможно, ніби особисто подарувала молодим половину міста.

— Ми ж говорили про двокімнатну, — спокійно нагадала Марина. — Нам поки не потрібна велика квартира. І бюджет у нас не гумовий.

— Який іще бюджет, Мариночко? — Оксана Миронівна відмахнулася, ніби йшлося про пил на підвіконні. — Твої батьки продали заміську ділянку. Там якраз велика сума. Шість мільйонів дають вони, шість — я. Беремо навпіл. Усе чесно, родина вкладається однаково.

Слово «навпіл» вона вимовила з особливою важливістю, як пароль до зачинених дверей. Марина знала: домовленість справді була. Її мати, Лариса Андріївна, жінка з холодною бухгалтерською логікою й рідкісною витримкою, пообіцяла допомогти доньці шістьма мільйонами. Богдан у відповідь запевняв, що його мати внесе рівно стільки ж із сімейних заощаджень.

— Добре, — сказала Марина, втримавши голос рівним. — Спершу подивимось квартиру. Без метушні. І рієлтору я зателефоную сама.

Вона не стала сперечатися через сліди на підлозі й мокру сорочку. Просто забрала роздрук, переписала номер у телефон і ще раз глянула на суму, від якої в грудях неприємно похололо…