Наречений вважав, що мої батьки оплатять майже всю квартиру, аж поки мама не сказала того, чого він точно не очікував.

Неділяний ранок у зйомній квартирі-студії був такий тихий, що навіть чайник на плиті шипів упівголоса. Марина вже потяглася до горнятка, Богдан сидів за маленьким столом у домашній футболці й жував бутерброд, коли вхідні двері розчахнулися без дзвінка й попередження.

— Готуйте заощадження, я знайшла вам житло, — оголосила Оксана Миронівна так голосно, що десь за стелею одразу загавкала сусідська собака.

Вона зайшла так, ніби квартира належала їй від самого закладання фундаменту. Мокрі черевики лишили на світлому ламінаті темні розмазані сліди; пуховик, з якого стікали краплі, тут же опинився на спинці стільця, на якій висіла щойно випрасувана Маринина сорочка.

Марина завмерла з чайником у руці. Вода тонкою цівкою перелилася повз горнятко й розтеклася по стільниці. Кілька секунд вона дивилася не на свекруху, а на цю калюжку, бо з неї чомусь було легше почати розуміти, що відбувається. Богдан навіть не відклав хліба. Він лише поспішно закивав, ніби всередині нього смикнули пружину…