Чоловік відлітав у відрядження, а я здала його пальто в хімчистку. Сюрприз, який чекав на мене під підкладкою за годину

Вона не стала чекати, поки він второпає, що робити. Розвернулася, обійшла капот і сіла за кермо, з силою грюкнувши дверцятами. За секунду на пасажирське сидіння плюхнувся Павло. Він забився в куток, притискаючи до грудей свою дорожню сумку, як щит.

Машина рвонула з місця. Наталя гнала сирими вулицями, жорстко перемикаючи передачі. Павло сидів, зіщулившись, бурмочучи щось про те, як Галина все вирішила, як він не міг піти проти матері, як це було важко — нести цей хрест. Але Наталя його не слухала. Слова чоловіка розбивалися об лобове скло, як брудні краплі талого снігу, які двірники змахували вбік.

Вони виїхали на околицю міста. Пейзаж за вікном ставав дедалі похмурішим. Зникли яскраві вивіски магазинів, пропали охайні тротуари. Невдовзі машина звернула на вибоїсту дорогу, що вела до комплексу старих цегляних будівель, обнесених бетонним парканом з облупленою побілкою.

Наталя вдарила по гальмах біля іржавих залізних воріт. Будівля державного інтернату виглядала так, ніби її забули тут кілька десятиліть тому. Фарба на фасаді злізла струпами, оголивши сірий бетон. Із прочиненої кватирки на першому поверсі тягнуло важким, кислим запахом вареної капусти й старої, застиранної білизни.

Вона вийшла з машини, не дивлячись на чоловіка, і попрямувала до входу. Павло дріботів слідом, намагаючись перегородити їй дорогу на ґанку, але вона просто відсунула його плечем і штовхнула важкі дерев’яні двері.

Усередині панував напівморок. Довгий коридор із тьмяними люмінесцентними лампами здавався безкінечним. Потертий лінолеум пузирився під ногами. Назустріч їм вийшла огрядна жінка в білому халаті, але Павло швидко сунув їй у руку якийсь папірець, і та, байдуже кивнувши, відвернулася.

Вони підійшли до дверей у самому кінці коридору. Номер чотирнадцять. Дерев’яна стулка була подряпана, фарба навколо ручки потемніла від тисяч доторків. Наталя не стала стукати. Вона натиснула на ручку й ступила всередину.

Кімната була крихітною. Вузьке металеве ліжко, тумбочка з облупленим шпоном, стілець і вікно, до половини зафарбоване білою фарбою. На ліжку, вкривши ноги тонкою вовняною ковдрою, сиділа людина.

Наталя завмерла на порозі. Вона не знала, кого очікувала побачити. Монстра, через якого Галина зважилася на таке злочинство. Божевільного, що кидається на стіни. Але на ліжку сидів просто старий. Він був худий, майже прозорий. Сиве волосся акуратно зачесане назад. На ньому була чиста, але застиранна до дір фланелева сорочка.

Він підвів голову, коли двері відчинилися. І в Наталі перехопило подих. Це був Павло. Те саме підборіддя з ледь помітною ямочкою. Ті самі глибоко посаджені очі. Тільки ці очі були вицвілими, сповненими такої глибокої, в’їдливої туги, якої Наталя не бачила ні в кого за все своє життя.

Старий перевів погляд із Павла на Наталю. Він кліпнув, ніби не вірячи власним очам. Його тремтячі, вкриті пігментними плямами руки потяглися до тумбочки. Він невпевнено відчинив шухляду й дістав звідти зім’яту фотографію. Наталя впізнала цей знімок. То була їхня з Павлом весільна фотографія. Та сама, де вони стоять біля будівлі РАЦСу, молоді й щасливі. Павло потай приніс її сюди.

Степан подивився на фотографію, потім знову на Наталю.

— Наталю?