Чоловік відлітав у відрядження, а я здала його пальто в хімчистку. Сюрприз, який чекав на мене під підкладкою за годину

— його голос був тихим, шелестким, як сухе листя.

Він знав її ім’я. Він дивився на неї всі ці роки з маленького прямокутника картону, ховаючи його в тумбочці, як найбільший скарб. Губи Степана затремтіли. Він опустив голову, і плечі його дрібно затрусилися. Він не ридав уголос. Він плакав беззвучно, гірко, як людина, яка давно забула, що означає бачити приязне обличчя, яка вже не сподівалася, що по неї колись прийдуть.

Наталя відчула, як до горла підступив клубок. Уся її лють на Павла, вся ненависть до Галини раптом відступили на другий план, поступившись місцем пронизливому, пекучому жалю. Вона ступила вперед і опустилася навколішки перед ліжком.

— Збирайтеся, — твердо сказала вона, дивлячись у мокрі очі Степана. — Ми їдемо додому.

Павло спробував втрутитися, він забелькотів щось про документи, про головного лікаря, але Наталя просто вказала йому на стару картонну валізу, що стояла під ліжком.

— Збирай його речі, Пашо. Або я сама це зроблю, і тоді ти підеш звідси пішки.

За сорок хвилин її старенька машина в’їжджала в їхній рідний двір. Двір був серцем їхнього спального району, оточеним п’ятьма цегляними багатоквартирними будинками. Тут усі знали одне одного. Знали, хто з ким свариться, хто що купив, у кого які проблеми. І тепер цей двір був повен людей. Наталя одразу зрозуміла, що на них чекають.

Біля першого під’їзду, просто під розлогим тополею, стояла Галина. На ній було її улюблене сіре пальто з хутряним коміром. Вона трималася рівно, з гідністю справжньої господині становища. Навколо неї вже зібрався невеликий натовп сусідів: пенсіонерки з першого поверху, двірник, пара матусь із візочками.

Галина говорила неголосно, але так, щоб чули всі. Її обличчя виражало найглибшу, святу скорботу.

— Бідна дівчинка… — долинув до Наталі голос свекрухи, коли вона заглушила мотор. — У неї стався нервовий зрив просто на вулиці. Накинулася на Пашенька біля фотостудії, кричала щось безладне. Робота важка, з людьми, от нерви й не витримали. Я ж казала Павлові, їй треба відпочити.

Наталя відчинила дверцята машини. Сусіди замовкли й повернулися до неї. У поглядах читалося співчуття навпіл із цікавістю. Галина ступила вперед, простягаючи руки, ніби збиралася обійняти хвору, нерозумну невістку.

— Наталочко, дитино, — воркувала Галина. — Ну що ж ти коїш? Іди додому, я заварю тобі заспокійливого чаю.

Наталя не стала відповідати. Вона обійшла машину, відчинила задні дверцята й простягнула руку в салон. Спершу на асфальт опустилася стара картонна валіза, перев’язана мотузкою. Вона глухо вдарилася об землю. А потім із машини повільно, спираючись на руку Наталі, вийшов Степан.

Натовп ахнув. Єдиним, злитим звуком. Хтось зі стареньких перехрестився. Степан стояв, мружачись від яскравого весняного світла, якого не бачив уже багато років. Він здавався розгубленим у цьому великому, шумному дворі. Але риси його обличчя були впізнаваними. Ті, хто жив тут двадцять років тому, ті, хто сидів на поминках і їв пироги, спечені Галиною, тепер дивилися на нього широко розплющеними очима…