Чоловік відлітав у відрядження, а я здала його пальто в хімчистку. Сюрприз, який чекав на мене під підкладкою за годину

— спитав він, простягаючи руку, щоб забрати в неї невидиме пальто. — Забрала? А то я на поїзд уже запізнююся.

Наталя стояла перед ним у розстебнутій куртці. Вона дивилася на людину, з якою ділила ліжко, з якою планувала постаріти. Дивилася й не впізнавала його. Замість пальта вона підняла руку, в якій був затиснутий жовтий клаптик паперу, і різко, майже з розмаху, ткнула цим листком йому в груди.

Павло рефлекторно перехопив папірець. Його погляд опустився на рядки. Наталі вистачило однієї секунди, щоб побачити все. Вона чекала здивування. Чекала запитання: «Що це?». Але на обличчі Павла не було нерозуміння. Була лише миттєва, тваринна паніка. Обличчя його посіріло, плечі сіпнулися, ніби від удару батогом.

— Мати Марії підписала цю брехню двадцять років тому, Павле, — голос Наталі був низьким, у ньому не було істерики, тільки крижана вага. — Але хто розписується за ці таблетки сьогодні?

Павло судомно ковтнув. Він розтулив рота, спробував щось сказати, але з горла вирвався лише жалюгідний, здавлений звук. Він почав озиратися навсібіч, ніби шукаючи допомоги в перехожих, у порожньої вулиці, у голих дерев.

— Наталю… Я… Послухай, — забелькотів він, м’явши рецепт у руці. — Це не те, що ти думаєш. Мама… Вона…

— Вези мене до нього, — відрізала Наталя. Кожне слово давалося їй важко, ніби вона випльовувала бите скло. — Зараз же. Вези мене до нього, або можеш навіть не повертатися до нашого дому.

Вітер дув з боку дороги, приносячи із собою запах вихлопних газів. Але Наталя відчувала тільки їдкий, нудотний запах перхлоретилену, який принесла на своєму одязі з хімчистки. Цей хімічний запах назавжди змішався в її пам’яті з тим, що вона бачила просто зараз, стоячи на брудному весняному тротуарі: як бігають, не сміючи підвести на неї погляд, очі боягуза.

— Тихіше, Наталю. Ну будь ласка, тихіше, — зашипів Павло, судомно озираючись на вікна фотостудії. Він схопив її за рукав куртки, намагаючись притягнути до себе. — Люди ж дивляться. Це все для його ж блага, розумієш? Він би не впорався з цим світом, він… він слабкий. Йому там краще, правда.

Наталя з силою вирвала руку. Тканина її куртки голосно хруснула.

— У машину, — процідила вона…