Чоловік відлітав у відрядження, а я здала його пальто в хімчистку. Сюрприз, який чекав на мене під підкладкою за годину

На тому кінці дроту повисла важка пауза. Борис Юхимович відкашлявся.

— Не важливо, хто телефонував, Наталю. Важливо те, що репутація студії під загрозою. У нас маленький район. Люди плещуть язиками. Кажуть, ти кидаєшся на людей на вулиці, влаштовуєш скандали. Я не можу довірити ключі від павільйону людині, яка перебуває в такому нервовому стані. Побудь удома. Відпочинь. Упорядкуй думки. А ключі занеси Люді на ресепшен. Я поки що призупиняю твою роботу.

У слухавці пролунали короткі гудки. Наталя повільно поклала її на важіль. Удар у відповідь виявився блискавичним. Галина не стала чекати. Вона не стала кричати чи влаштовувати істерику. Вона просто методично, холодно й розважливо почала відрізати Наталі шляхи до відступу.

Наталя накинула куртку й вийшла з квартири. Їй треба було купити молоко й свіжий хліб для Степана — старий нічого не їв від учора. Вона спустилася сходами й вийшла на вулицю. День був похмурий, небо затягло низькими сірими хмарами. У дворі було порожньо, але Наталя спиною відчувала погляди, спрямовані на неї з-за засунутих фіранок.

Вона дійшла до продуктового магазину на розі. За прилавком стояв дядько Михайло — огрядний вусатий чоловік, який знав Наталю відтоді, як вона тільки переїхала в цей район. Зазвичай він завжди усміхався їй, відкладав найсвіжішу булку, питав, як справи на роботі. Коли Наталя зайшла, дзвіночок над дверима дзенькнув. Дядько Михайло підвів очі від касового апарата, і його усмішка миттєво зникла. Він метушливо відвів погляд і почав перебирати якісь накладні.

Наталя підійшла до прилавка, поклала пакет молока й батон білого хліба.

— Добрий день, дядьку Михайле, — сказала вона, намагаючись звучати як завжди.

Він мовчки пробив товар. Не подивився їй у вічі. Не спитав, як справи.

— З вас за чеком, — буркнув він собі під ніс.

Наталя поклала потрібну суму на тарілочку.

— Що вона вам сказала? — тихо спитала Наталя, дивлячись на його опущену голову.

Дядько Михайло важко зітхнув, не підводячи очей.

— Наталю, не втягуй мене в це. Галина Степанівна заходила зранку. Сказала, що в тебе помутніння сталося. Що ти притягла додому якогось недоумкуватого волоцюгу з вокзалу, щоб на зло родині зробити. І що ти кидаєшся на чоловіка з кулаками. Я людина маленька, мені проблеми не потрібні. Забирай хліб і йди з Богом.

Наталя взяла пакет. Її пальці тремтіли. Вона вийшла з магазину, відчуваючи, як навколо неї стискається невидиме кільце. Галина обійшла кожен магазин, кожну лавку. Вона намалювала картину божевільної, невдячної невістки, яка викрала недоумкуватого старого, щоб шантажувати поважну родину. І район, який роками їв пироги Галини й слухав її правильні промови, повірив.

Коли Наталя повернулася до квартири, там стояла густа, задушлива тиша. Ця тиша йшла зі спальні. Двері туди були щільно зачинені. Там сидів Павло. Він не виходив звідти від учорашнього вечора, пославшись на головний біль. Він не пішов на роботу. Він просто сховався.

Наталя пройшла на кухню. Степан сидів за столом, склавши сухі руки на колінах. Він дивився у вікно, на сіру стіну сусіднього будинку. Побачивши Наталю, він спробував підвестися, але вона м’яко всадовила його назад.

— Сидіть, Степане Іллічу, — сказала вона, дістаючи сковорідку. — Я зараз омлет зроблю. З молоком.

Вона ввімкнула плиту. Сучасна електрична конфорка спалахнула червоним світлом. Степан здригнувся й трохи відсунувся від столу, дивлячись на плиту з острахом. Наталя помітила це. Вона підійшла до нього, взяла його за руку й підвела до плити.

— Не бійтеся, — м’яко сказала вона. — Дивіться. Ось тут ми повертаємо ручку. Раз — і вона гріється. А якщо повернути назад — остигає. Ніякого вогню, ніякого газу. Спробуйте самі…