Чоловік відлітав у відрядження, а я здала його пальто в хімчистку. Сюрприз, який чекав на мене під підкладкою за годину

Наталя міцно стиснула руку свекра й подивилася просто в обличчя Галині. Маска святої турботи на обличчі свекрухи тріснула. На частку секунди під нею проступив дикий тваринний страх, але Галина тут же взяла себе в руки. Вона випросталася, її очі звузилися.

— Ось твій мертвий чоловік, Галино, — голос Наталі рознісся двором, відбиваючись від цегляних стін, дзвінкий і чистий. — Ось людина, яку ти поховала двадцять років тому.

Тиша у дворі стала оглушливою. Навіть вітер, здавалося, перестав шуміти в гіллі тополі. Павло, який виліз із машини, тулився до крила, не сміючи підвести очей ні на матір, ні на сусідів. Галина зблідла, але не відступила. Вона подивилася на Степана, як на брудну пляму на своєму ідеальному пальті.

— Це безумство, — холодно промовила вона, звертаючись до натовпу. — Вона притягла якогось волоцюгу, щоб осоромити нашу родину. Наталю, ти остаточно збожеволіла. Я зараз же викликаю поліцію.

— Викликай! — крикнула Наталя, роблячи крок уперед, затуляючи Степана собою. Кров стукала у скронях, адреналін застилав розум. — Викликай поліцію. Нехай вони подивляться на його обличчя. Нехай подивляться на документи, які він підписував. Давай, Галино, дзвони.

Це була помилка. Страшна, непоправна помилка, народжена гнівом і відчаєм. У ту мить Наталя забула те, що знав увесь двір. Місцевий дільничний, той самий, який приїде на виклик, був найстарішим другом Галини — тією людиною, яка багато років тому допомагала їй владнати питання з документами на квартиру після смерті чоловіка.

Наталя стояла посеред двору, важко дихаючи, стискаючи холодну руку Степана. Вона дивилася на Галину, яка вже діставала телефон, і раптом зрозуміла, що битва тільки почалася і що правда в цьому дворі не мала жодного значення. Степан поруч із нею тихенько кашлянув. Наталя опустила погляд. З-під рукава його старої сорочки виднілося тонке зап’ястя. Вона згадала вузьке ліжко в інтернаті. Тонкий, продавлений матрац. І раптом виразно, майже фізично, відчула на губах гіркий присмак брехні, яка визрівала двадцять років, щоб тепер отруїти їх усіх.

Наступного ранку телефон задзвонив рівно опівдні. Різка деренчлива трель прорізала тишу квартири, змусивши Наталю здригнутися. Вона стояла біля мийки, відтираючи в’їдливу пляму на чашці, яку щойно дістала з дальньої шафки для Степана. Вона витерла руки об рушник і зняла слухавку.

— Наталю, це Борис Юхимович, — голос власника фотостудії звучав сухо, майже офіційно. Зазвичай він телефонував їй із жартами, питав про здоров’я, скаржився на ціни на фотопапір. Сьогодні в його тоні не було й натяку на колишню теплоту. — Тобі сьогодні не треба виходити на зміну. І завтра теж.

— Борисе Юхимовичу, у мене сьогодні три записи на сімейні портрети. Я не можу їх скасувати, люди чекають.

— Записи скасовані, Наталю, — перебив він, і в його голосі промайнула незручність. — Послухай, мені тут телефонували. І не одна людина. Надійшли скарги. Клієнти кажуть, що ти, як би це сказати, поводишся нестабільно. Агресивно.

— Галина, — видихнула Наталя, заплющуючи очі. — Це була Галина, так? Вона вам телефонувала?