Чоловік вирішив поселити всю свою рідню в моєму домі, не підозрюючи, що я вже знаю, кому дзвонити

Помилки почалися швидко. Того ж вечора, коли Леся виходила з офісу Христини після обговорення документів, біля парковки з тіні вийшли Тарас і Мирон. Вони перегородили їй дорогу до машини. Вуличний ліхтар вихоплював із темряви злі обличчя й стиснуті кулаки.

— Чого добиваєшся? — прорычав Тарас. — Хочеш усю сім’ю під суд пустити?

Леся непомітно натиснула кнопку запису на телефоні в кишені.

Серце билося швидко, але голос вона втримала рівним. Вона надто добре знала: той, хто погрожує, розраховує побачити страх. А страх, якщо показати його надто рано, стає для таких людей запрошенням. Тому Леся дивилася прямо, не відступаючи, хоча долоня в кишені спітніла навколо телефона.

— Я добиваюся відшкодування збитків. Відійдіть.

— Не відійдемо, поки заяву не забереш, — Мирон ступив ближче. — Думаєш, найрозумніша? Ми тобі таке життя влаштуємо — сама приповзеш.

— Це погроза?

— Називай як хочеш, — кинув Тарас. — На нашу матір пішла. За таке відповідають.

Він зробив різкий рух до неї, але з-за рогу вийшов охоронець бізнес-центру.

— У вас усе гаразд? — голосно спитав він.

Брати миттєво відступили.

— Просто розмовляли, — процідив Мирон.

— Тоді розмовляйте на відстані, — сказав охоронець, підходячи ближче.

Тарас і Мирон пішли, кинувши на Лесю погляд, повний злоби. Вона подякувала охоронцеві, сіла в машину й лише там дозволила собі видихнути. Руки тремтіли, але запис зберігся. Ще один доказ…