В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою
У просторій світлій залі крематорію стояв важкий запах воску, свіжих квітів і сирої жалобної тканини. Біля розп’яття тремтіли вогники свічок, і м’яке світло лягало на три труни, встановлені на окремих підвищеннях. Священник Кирило, стримано ковзнувши поглядом по залі, затримався на третьому постаменті й знову подивився на годинник.
Починати вже було час, але до одного з покійних досі не з’явилися близькі.
Люди, які прийшли попрощатися з померлими, переглядалися дедалі частіше. Спершу це були лише короткі погляди, потім — ледь чутний шепіт. У такому місці навіть роздратування звучало приглушено, ніби його боялися потурбувати. Але подив зростав: як можна запізнитися туди, де людина проводжає рідного в останню путь?
Скляні двері нарешті розчинилися. До зали увійшли троє, і майже всі мимоволі повернули голови.
Попереду, ледве переставляючи ноги, йшла літня жінка. Здавалося, горе навалилося на неї такою вагою, що зігнуло плечі, позбавило ходу певності й витягло з обличчя останні барви. На ній була темна спідниця, безбарвна кофта й чорна хустка, туго зав’язана під підборіддям. Обличчя її не плакало — воно ніби вже скам’яніло від болю, але руки раз у раз підносили до очей зім’яту хустинку.
З одного боку її підтримував високий чоловік середніх років у бездоганно скроєному темному костюмі. Тримався він поважно, майже зверхньо, ніби навіть тут не звик поступатися місцем чужій волі. З другого боку йшла жінка, тиха, розгублена, з м’яким співчуттям у погляді.
Кирило зрозумів: тепер можна починати. Він перехрестився і приступив до обряду.
Слова молитов рівно й печально здіймалися під високу стелю. Хтось схлипував, хтось стояв нерухомо, опустивши очі. Літня жінка, яку звали Віра Степанівна, майже не чула того, що відбувалося. Перед нею стояла закрита труна, і в ній, як їй сказали, лежав її єдиний син Павло.
Коли служба завершилася, священник запропонував рідним попрощатися з покійними. Біля двох трун кришки були відкриті, і люди по черзі підходили, схилялися, шепотіли останні слова, торкалися губами холодних лобів. Біля третьої труни ніхто не міг побачити обличчя померлого. Її не відкривали.
Віра Степанівна відчула, що земля йде з-під ніг. Вона опустилася на лаву, вчепившись пальцями в край сидіння. Їй здавалося, якщо відпустить — впаде й уже не підведеться.
Але жінка трималася. Вона дивилася, як служителі закривають кришки, як металеві кріплення одне за одним входять у дерево, як довга темна стрічка транспортера повільно приймає першу труну. За кілька митей вона зникла за важкими оксамитовими завісами, схожими на безмовну браму. За нею пішла друга.
Коли рушила стрічка з третьою труною, у залі раптом пролунав крик….
