Чоловік вирішив вигнати мене з дому просто в день мого народження. Сюрприз, який чекав на нього і всю його родину за секунду потому

— прохрипів він, хоча вже знав відповідь.

— Ті самі майже два мільйони, які ти переказав на свій особистий рахунок за день до того, як вручив мені папери. На твою наївну думку, я не мала виявити твій екстрений рахунок. Вероніка забрала їх до копійки, купивши собі квитки й оплативши оренду вілли в Таїланді на пів року вперед. Щасливої їй дороги. У мене є її листування з подругою, де вона називає тебе ідіотом, у якого гроші як у дурня фантики, і планує, як витратить подарунок від лоха.

Станіслав відчув, як шлунок скручує спазм, а до горла підкочується жовч. Його зрада обернулася проти нього, завдавши йому найпідлішого удару в спину.

— Але… ти ж не дозволиш мені залишитися на вулиці? — Його тон став майже благальним, жалюгідним. — Ми ж були чоловіком і дружиною. Ми прожили разом десять років. У нас же було щось…

— Були? — Катя розсміялася, і в цьому сміхові не було ні тепла, ні радості, лише гірке відлуння розбитих надій. — Не пригадую. Ти ж сам сказав мені: «Забирайся геть із моєї квартири». Я пішла. Тепер іди ти. І більше не дзвони. На тебе подали до суду. Одразу троє підрядників. І це, Стасе, не цивільна справа. Вони вимагають відшкодування збитків за шахрайство. А ще прокуратура зацікавилася твоїми схемами з відкатами й обготівковуванням. Тож скоро тобі буде де жити. Але це буде не квартира.

Вона скинула виклик.

Він провів наступну ніч, сидячи в центрі спорожнілої вітальні на холодній підлозі, оточений лише тінями й власним відчаєм. Олена й Світлана, зібравши кілька сумок із найнеобхіднішим, поїхали до родичів, кинувши йому наостанок прокляття й обіцянку, що він відповість за те, що вони тепер живуть як жебраки. Стас залишився сам. Його життя, його амбіції, його статус — усе було стерте, наче гумкою.

Уранці він вийшов із квартири, яку опечатали просто за його спиною. У нього був невеликий рюкзак із парою футболок і зубною щіткою, і, звісно, товста тека із судовими позовами, які він не знав, як оплатити, та приписами з’явитися до слідчого. Він подався до друзів, але ніхто не відчинив дверей, посилаючись на карантин, відрядження, брак місця або раптову хворобу. Інформація про його крах розлетілася містом із неймовірною швидкістю, перетворивши його на персону нон ґрата.

Почався його спуск на саме дно. Він змінив кілька дешевих нічліжок, де доводилося ділити кімнату з такими самими невдахами й зневіреними людьми. Він продав усе, що можна було продати: обручку, дорогий годинник, останні дизайнерські костюми, навіть свою машину, яку й так забрав банк. Він харчувався в їдальнях для бездомних, де запах дешевої їжі й затхлого повітря нагадував про його новий статус. Йому було боляче, соромно і до нудоти гидко від самого себе.

Через три місяці відбувся суд у фінансових справах. Розлучення було оформлено давно, без зайвих зволікань. Тепер вирішувалися фінансові питання, які могли довести до злиднів його самого і його родину, якби вони ще лишалися з ним. Батько Каті, великий сивочолий чоловік із проникливими очима, який усе життя залишався в тіні, воліючи бути звичайним пенсіонером, подав на Стаса до суду з вимогою компенсації за збитки, яких зазнала його фірма через раптовий і нічим не вмотивований розрив контрактів. Сума позову була астрономічною.

Стас прийшов до суду в потертій, брудній костюмі, який уже не сидів на ньому, а висів мішком. Він схуд на 10 кілограмів, обріс неохайною щетиною, його обличчя було землистим, а під очима залягли темні кола. Він виглядав на 20 років старшим. Він був на межі нервового виснаження, кожен його рух був повільним і важким.

У залі він побачив Катю. Вона сиділа в першому ряду поруч із батьком і адвокатом. Катя була бездоганна. На ній був дорогий, але строгий сірий костюм, що ідеально сидів по фігурі. Її волосся було акуратно зібране, а на обличчі не було ані краплі косметики, що лише підкреслювало її холодну, відсторонену красу. Вона не дивилася на нього, вона дивилася крізь нього, наче його й не існувало зовсім…