Чоловік забрав із притулку пса, якого всі вважали безнадійним, не підозрюючи, чим це обернеться

У комірчині й справді все було підготовлено: товста підстилка зі старих ковдр, миски, гак у стіні, міцні двері з новим засувом. На підлозі стояв відерний таз із водою. На вікні висіла щільна фіранка, щоб пес не кидався на перехожих.

Коли Олександр відчинив переноску, Грім вилетів із неї чорною блискавкою. Ланцюг смикнувся так, що обпік долоню крізь рукавичку. Пес ударився плечем об стіну, розвернувся, вишкірився. Зуби блиснули біло й страшно. Ірина скрикнула з ґанку.

— Зачини двері! Зачини негайно!

Олександр стояв усередині комірчини, спиною до дверей. Серце калатало десь у горлі. Грім гарчав, низько опустивши голову. Між ними було два кроки й натягнутий ланцюг.

— Тихо, — сказав Олександр.

Грім кинувся.

Він зупинився в повітрі на довжині ланцюга, брязнув карабін. Олександр не відскочив, хоч тіло само просило відсахнутися, закрити обличчя руками, вибігти. Він лише відвів погляд, як радила Наталія Вікторівна, і повільно поставив миску з м’ясом на підлогу.

— Їж.

Пес не їв. Він стояв, тремтячи від злості, і дивився, як Олександр задкує до дверей.

Увечері Ірина не розмовляла з чоловіком. На кухні цокав годинник, капав кран, у каструлі холола гречка. Артем колупав виделкою котлету. Олександр сидів навпроти й відчував, як між ними лежить не стіл, а ціла прірва.

— У школі знову питали, — сказав Артем раптом.

Ірина підвела на нього очі.

— Хто?

— Мельник. Сказав, що тато вкрав у людей матеріали і тепер нас виселять.

Олександр стиснув кулак під столом.

— Що ти відповів?

— Нічого. Він штовхнув мій рюкзак. Я пішов.

Ірина закрила обличчя долонею. Плечі в неї затрусилися, але вона не плакала вголос. Олександр потягнувся до неї через стіл, та вона різко встала.

— Не чіпай.

— Іро…

— Ні. Ти мені скажи одне. Ти справді не підписував тих паперів?

Він завмер.

У кімнаті стало так тихо, що чути було, як у комірчині за стіною Грім шкрябає кігтями дошку.

— Ти питаєш серйозно?

— Я не знаю, про що я питаю! — вона зірвалася, але відразу ж стишила голос, глянувши на сина. — Я бачила копії, Сашо. Твій підпис. Твої накладні. Твій доступ до складу. Потім раптом мамин заповіт, де більша частина будинку відходить Дмитрові, хоча вона завжди казала, що будинок вам навпіл. Потім твій начальник заявляє, що ти все це провернув. Потім брат пропонує «мирно розійтися», щоб ми з’їхали без скандалу. Ти мовчиш, ходиш як тінь і привозиш скаженого пса.

— Я не мовчу. Я намагаюся розібратися.

— З ким? З адвокатом, якому ти вже місяць не можеш заплатити? З нотаріусом, який каже, що заповіт законний? З колишнім начальником, який не бере слухавку?

Олександр опустив голову…