Літня жінка три роки відмовлялася від допомоги, аж поки нова доглядальниця не дізналася причину її страху

У їдальні стихло брязкання ложок. Хтось урвався на півслові, хтось поставив чашку повз блюдце. З дальнього кінця коридору, де була сьома палата, пролунав крик.

«Не чіпай! Прибери руки! Не смій!» Голос був старечий, хрипкий, але такий, що шибки в дверних рамах задзвеніли. Няня Лариса Миколаївна зітхнула, не підводячи очей від тарілки. «Знову!» — сказала вона.

«Хто туди поліз?» — тихо спитала медсестра. «Новенька, Бондаренко. Їй же казали: не лізь до баби Ліди. Не послухала?» Валентина Семенівна із шостої палати визирнула в коридор. Цікавість була сильніша за артрит. Коридором із жовтими стінами й облізлим плінтусом ішла невисока молода доглядальниця в блакитному халаті. Волосся було зібране в тугий хвіст.

Вона йшла не від сьомої палати, а до неї. Крики стали гучнішими, потім раптом урвалися, наче хтось рвучко зачинив вікно. Тиша.

Валентина Семенівна скоса глянула на сусідку за столом. Та знизала плечима. Хвилина, дві.

Із-за дверей сьомої — ані звуку. Медсестра підвелася, але не встигла дійти. Із кімнати долинув тихий, приглушений вигук.

Не крик, а видих. Наче хтось побачив щось таке, від чого перехопило подих. Потім вологий ляп.

Щось упало на кахель. І знову тиша. Медсестра зупинилася посеред коридору.

Валентина Семенівна притисла долоню до грудей. В їдальні ніхто не зробив і ковтка. За дверима сьомої палати хтось тихо, приглушено заплакав.

До пансіонату «Рябинка» Марина прийшла на початку січня. За оголошенням на автобусній зупинці. Потрібна була доглядальниця.

Досвід необов’язковий. Зарплата скромна, зате з обідами. Пансіонат стояв на околиці міста, за гаражами й пустирем.

Двоповерхова цегляна будівля з шиферним дахом і палісадником, у якому з-під снігу стирчали руді стебла сухих чорнобривців. Узимку будівля виглядала особливо непривітно. Вікна мутні від конденсату, на ґанку — льодяна каша, яку двірник щоранку посипав піском, а надвечір усе знову замерзало.

Марині було 23. Пів року тому вона повернулася з великого міста, де не довчилася на медсестру. Не вистачило грошей.

Мати влаштувалася на другу роботу, щоб оплатити бодай два курси, але потім захворіла, і Марина повернулася. Вона не шкодувала. Шкодувала лише про те, що не встигла так часто, як хотіла, навідувати бабусю, яка померла в такому самому пансіонаті за 300 кілометрів звідси.

У перший день завідувачка, Надія Вікторівна, огрядна жінка з короткою стрижкою й утомленими очима, провела її поверхами. Кімнати, палати на чотири й на дві ліжка, спільна їдальня з телевізором, процедурний кабінет, білизняна, душова на кожному поверсі. Запах був той самий — варена каша, хлорка і щось невловно старече.

Задуха пережитих десятиліть. «Мешканців у нас 32 людини, більшість — жінки. Годуємо тричі на день, допомагаємо з гігієною, з прогулянками. Хто може, ходить сам, кого не може — вивозимо у кріслі. Персоналу мало, тож ти, дівчинко, цінний кадр», — говорила Надія Вікторівна, ведучи Марину коридором першого поверху.

Вона зупинилася біля дверей із табличкою 7. «А це Лідія Степанівна Кравченко. Усі її бабою Лідою звуть».

«І що з нею?» — спитала Марина. Надія Вікторівна помовчала, добираючи слова. «Вона складна. Три роки в нас живе. Голова ясна, характер міцний. Сама ходить, сама їсть, кросворди розгадує.

Але є одне — вона не дає себе мити. Нікому. Ні в душовій, ні з допомогою тазику.

Нікому. Починає кричати, бити по руках. Ми пробували по-різному.

Кликали й чоловіка-санітара. Думали, може, чоловіка послухає. Ще гірше стало.

Ми вже й не наполягаємо. Вона сама собі миє обличчя, руки, ноги. Але спину, тулуб…» Завідувачка похитала головою…👉Продовження, натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇