Чоловік забрав із притулку пса, якого всі вважали безнадійним, не підозрюючи, чим це обернеться

— Мамо, — тихо сказав він.

— Мовчи, — різко обірвала Ірина, але відразу ж злякалася власного голосу. Поклала долоню синові на плече. — Пробач.

Олександр побачив, як Артем відсторонився майже непомітно. Оце було найстрашніше. Не брат. Не суд. Не чутки. А цей крихітний крок сина назад.

Він узяв ручку і підписав заяву.

Наталія Вікторівна тяжко зітхнула.

— Я зобов’язана попередити ще раз. Заберете — назад ми його не приймемо. Якщо нападе, відповідальність ваша. Вигул лише в наморднику. Краще взагалі перший час не виводити без страхувального повідка. У нього, можливо, був важкий досвід. Можливо, били. Можливо, тримали на ланцюгу. Ми не знаємо. Його знайшли взимку біля покинутого складу. Він три доби не давав до себе підійти.

— Я заберу, — сказав Олександр.

Ірина різко розвернулася і вийшла. Двері грюкнули. Артем залишився. Він дивився на батька широко розплющеними очима.

— Тату, він справді небезпечний?

Олександр хотів сказати: ні. Хотів утішити, запевнити, що все буде добре. Але брехня за останні місяці стала такою липкою й задушливою, що йому від самої думки про неї робилося млосно.

— Так, — сказав він. — Може бути.

— Тоді чому?

Олександр подивився на Грома. Пес стояв біля ґрат. Тепер він не гарчав. Просто дивився. Уважно, жорстко, без прохання.

— Бо небезпечним іноді стає той, кому більше нікуди відступати.

Материн будинок стояв на краю старого приватного сектора, де за парканами гриміли відра, пахло димом, мокрою землею і весняним сміттям. Колись тут усі знали одне одного на ім’я. Тепер знали за чутками.

Поки Олександр заганяв машину у двір, за сусідським парканом ворухнулася фіранка. Потім іще одна. Біля хвіртки зупинилася літня Галина Семенівна з пакетом хліба в руці й так і завмерла, побачивши в багажнику переноску.

Грім усередині бив хвостом не від радості, а від напруження. Металеві дверцята тремтіли. Глухе гарчання йшло з глибини, мов працюючий мотор.

— Господи, — сказала Галина Семенівна. — Сашо, тобі мало неприємностей?

Він зробив вигляд, що не почув.

Ірина вийшла на ґанок. Не допомогла. Лише стояла, обійнявши себе руками поверх старого сірого кардигана. Артем визирав із-за її плеча. На обличчі хлопця боролися страх і цікавість.

— У сарай, — сказала Ірина. — До хати я його не пущу.

— Я підготував комірчину біля майстерні.

— Олександре.

Вона давно не називала його Сашком. Відтоді як Дмитро вперше прийшов із юристом і сказав, що в нього є документи на більшу частину будинку. Відтоді як на роботі в будівельній конторі Олександра звинуватили в підробці накладних і списанні матеріалів. Відтоді як люди, які ще вчора віталися, почали відвертатися біля магазину.

— Він буде окремо, — сказав Олександр. — Я все укріпив…