Скромна гостя на весіллі сироти виявилася людиною, чий подарунок ніхто не зміг проігнорувати

— Ти розумієш, що завтра може не бути жодного весілля?

Марія стояла посеред чужої вітальні, стискаючи пальцями ручку сумки так міцно, що нігті побіліли. На низькому скляному столику перед нею лежав аркуш паперу, поверх нього — дорога ручка із золотавим ковпачком. Чай у тонких чашках давно охолов. У кімнаті пахло чужими парфумами, поліроллю й чимось солодким, нудотно-приторним, від чого в Маші починало дерти в горлі.

Олена Вікторівна сиділа навпроти, рівна, мов учителька на іспиті. Сіра сукня, перлинні сережки, ідеально вкладене волосся. Поруч, трохи осторонь, її сестра Наталя Степанівна перебирала браслети на зап’ясті й дивилася на Машу з таким виразом, ніби та занесла в дім бруд на підошвах.

— Я розумію лише одне, — тихо сказала Маша. — Ви покликали мене за день до весілля й вимагаєте підписати відмову від моєї квартири.

— Не квартири, а старої однокімнатної конури, — Наталя Степанівна скривила губи. — Не треба вдавати, що мова про палац.

Маша відчула, як кров прилила до обличчя. Ця «конура» була єдиним, що лишилося їй від дитинства. Однушка на першому поверсі старого будинку, з облізлою ванною, перекошеними кухонними дверима й вічно стукотливими трубами. Там вона жила з восьми років після дитбудинку, там училася рахувати гроші до зарплати, там засинала під гул холодильника й прокидалася від шкребка двірнички під вікнами. Там вона вперше відчула, що в неї є двері, за якими ніхто не кричить.

— Це моя квартира, — сказала вона. — Я її не продам і не перепишу.

Олена Вікторівна повільно підвела очі…