Чоловік заявив, що різницю в наших зарплатах я тепер маю віддавати його матері. Свекруха приїхала по першу «виплату», але біля дверей на неї чекав сюрприз

За останні пів року вимоги Олега та його матері помітно зросли. Чоловік дедалі частіше заводив розмову про спільний бюджет, який слід було передати під його «розумне чоловіче управління». Жінки, за його словами, були схильні до необдуманих покупок. До таких покупок він зараховував продукти й комунальні платежі, зате нові черевики, автомобільні аксесуари та дорогі абонементи вважав вкладеннями у власний статус.

Удень Дарина працювала в клініці, де запах антисептика й стоматологічних матеріалів давно став звичним. Її рухи були вивірені до часток міліметра. Пацієнти траплялися різні: один чоловік нещодавно намагався отримати знижку на імплант, посилаючись водночас на важке дитинство й плоскостопість. Дарина вислухала його з ввічливою усмішкою й запропонувала пошукати знімний протез за акцією в іншій клініці. Свою працю вона поважала й знецінювати її не дозволяла.

Відпочивала вона зовсім інакше. У вихідні вдягала старий комбінезон, респіратор і вирушала до орендованого гаража, де реставрувала меблі. Її цікавили не сучасні панелі з пресованої стружки, а важкі речі зі справжнього дерева. Потерті стільці, облізлі комоди й крісла з вицвілою оббивкою під її руками знову ставали красивими.

Дарині подобалося знімати старий лак, шліфувати поверхню, просочувати деревину олією, міняти тканину й спостерігати, як з-під брудного шару проступає візерунок волокон. Така робота заспокоювала краще за будь-який відпочинок. Олег же ставився до її захоплення з роздратуванням.

— Возишся з мотлохом, наче столяр, — кривився він, розглядаючи мозолі на її пальцях. — Нормальні дружини ходять на манікюр. А мені навіть колегам соромно розповідати, що ти у вільний час шліфуєш старі дерев’яки.

— Не дерев’яки, а крісло в стилі модерн. І працюю я не шкіркою, а шліфувальною машинкою, — спокійно поправляла Дарина, не відриваючись від справи.

Вона дедалі частіше помічала, як Олег замикається у ванній і подовгу перешіптується з матір’ю телефоном. Валентина Петрівна вміла роздмухати його образу на чужий успіх до розмірів сімейної трагедії. У її уявленні невістка мала відмовитися від професійних амбіцій, передати заощадження чоловікові й вдячно дивитися на нього знизу вгору.

Олег поступово ставав нестерпним. Він перестав виносити сміття, бо «годувальник не зобов’язаний бруднити руки», вимагав делікатесів на вечерю, нових сорочок і беззастережної поваги. Те, що його внесок у сімейні витрати залишався значно меншим, його анітрохи не бентежило. Повага, на його думку, належалася йому незалежно від вчинків і заробітку. Напруження в квартирі ставало дедалі густішим…