Свекруха їхала до нас із двома фурами речей, а чоловік був певен, що я нічого не зможу змінити
— Дарино, спочатку нотаріус, — промовив Назар так упевнено, ніби вже тримав у руках не лише свій паспорт, а й половину її квартири. — Усе інше потім. Не змушуй маму нервувати, їй і без того важко.
Він неквапливо провів долонею по коміру сорочки й завмер біля столу з виглядом людини, яка прийшла не просити, а оголошувати рішення. Дарина сиділа навпроти, крутячи ложечку в чашці з давно захололим чаєм. Тонкий дзвін об порцеляну лунав на кухні майже глузливо, відміряючи кожну секунду його самовдоволення.
Квартира, світла двокімнатна, з вікнами у двір і сонячною смугою на підлозі вранці, була для Дарини не просто житлом. Батьки складали на неї гроші роками: бралися за підробітки, відкладали відпустку, урізали себе в дрібницях, закривали старі зобов’язання і знову заощаджували. Вони хотіли, щоб донька жила спокійно, а не рахувала щомісяця чужу оренду й не переїжджала з коробками з кутка в куток. Для Дарини в цих стінах було надто багато батьківської праці: кожна розетка, кожна полиця і кожна рівна лінія свіжої плитки нагадували їй, якою ціною дісталася ця певність.
Назар з’явився тут після весілля лише пів року тому. Разом із ним у шафах оселилися однакові джинси, спортивні банки з гучними обіцянками на етикетках, коробки з рибальським спорядженням і звичка міркувати про майбутнє так, ніби все вже належало йому. Спочатку Дарина переконувала себе, що так і виглядає притирка: сперечаються, миряться, звикають, поступаються. Він залишав чашки не там, де треба, голосно будував плани, забував про прохання, а вона вчилася не дратуватися через дрібниці. Але потім у їхні плани впевненою ходою увійшла його мати, Мирослава Романівна, і принесла з собою ідею, яку Назар називав виключно розумною.
— Документи я підпишу лише після переказу, — сказала Дарина рівно й узяла із блюдця сухе печиво. — Ми домовилися без двозначностей. Твоя мама продає будинок, переказує мені суму за половину квартири, я віддаю ці гроші батькам, щоб вони закрили борги після ремонту дачі. Потім Мирослава Романівна займає вільну кімнату, а я оформлюю частку на тебе. Саме в такому порядку.
Назар сплеснув руками, і фікус на підвіконні небезпечно хитнувся від його різкого жесту. Квітка йому давно не подобалася: надто жива, надто мовчазна і, головне, ніяк не реагувала на його поважний тон.
— Отже, мені й мамі ти не довіряєш? — протягнув він з образою, уже заздалегідь приготованою. — Будинок продано, люди ключі забрали. Мама сидить на валізах, розумієш? Давай оформимо папери зараз, а переказ вона зробить трохи пізніше. Банківські затримки, комісії, вся ця тяганина. Ми ж не чужі, щоб кожну копійку через калькулятор проганяти.
Дарина відкусила печиво й змусила себе повільно прожувати. Сухі крихти дряпнули горло, зате дали кілька зайвих секунд не сказати того, що крутилося на язиці.
— Не чужі якраз не змінюють умов в останню мить, — відповіла вона. — Коли гроші з’являться в мене на рахунку, я візьму документи й поїду з тобою куди скажеш. Поки що я бачу лише розмови.
— Ти стала дріб’язковою, — кинув Назар, переходячи до улюбленого звинувачення. — Мама заради нас покинула будинок, місце, де прожила все життя. А ти чіпляєшся до формальностей, ніби ми тебе пограбувати прийшли.
Він відвернувся, пішов у спальню і так грюкнув дверима, що на полиці здригнулася фотографія в рамці. Дарина навіть не підвелася. Двері були міцні, дорогі; якщо Назар вирішить виражати через них свої почуття, лагодити їх доведеться йому…
