Чоловік заявив, що різницю в наших зарплатах я тепер маю віддавати його матері. Свекруха приїхала по першу «виплату», але біля дверей на неї чекав сюрприз

Спершу Артур тихо фиркнув, потім прикрив рота долонею, а за мить розреготався на всю вулицю. Він сміявся так довго, що на очах виступили сльози, і навіть нахилився, уперши долоні в коліна.

— Ви серйозно вважаєте це модерном? — нарешті вимовив він. — Тут звичайний побутовий мотлох. Цю шафу виготовили з дешевих плит приблизно в сімдесяті роки. Тумби майже картонні. Крісла годяться хіба що на розпал. А цей умивальник, схоже, колись стояв у господарській будівлі.

— Який іще мотлох? — верескнула Валентина Петрівна. Її обличчя пішло червоними плямами. — Невістка сказала, що комплект коштує три мільйони!

Оцінювач перестав сміятися й подивився на неї з непідробним жалем.

— Вам не оцінка потрібна, а місце для утилізації. За чавун, можливо, дадуть кілька сотень, але за решту доведеться доплатити, щоб це прийняли. Жодної художньої чи історичної цінності тут немає.

Він побажав їм усього доброго й повернувся до галереї, залишивши матір із сином біля відчиненого кузова. Олег стояв, опустивши руки. Валентина Петрівна переводила погляд з іржавого умивальника на вітрини, ніби ще сподівалася, що оцінювач вийде й визнає помилку.

Водій висунувся з вікна.

— Ну що, куди тепер везти вантаж? Час іде, оплата погодинна.

У кишені Олега завібрував телефон. На екрані висвітилося ім’я Дарини…