Старенька в лікарні знала більше, ніж здавалося всім довкола
У приймальному відділенні стару жінку помітили не відразу — радше відчули її появу тим важким мовчанням, що ніби розтеклося коридором. Каталку з нею залишили біля стіни, трохи криво, так що одне колесо впиралося в потертий край кахельної плитки. Вечірнє світло з вікон давно згасло, під стелею тремтіла лампа, то вихоплюючи з напівтемряви бліді обличчя, то знову віддаючи їх сірій тіні. Усе тут здавалося втомленим: облуплена фарба на дверних одвірках, вицвілі таблички, люди в халатах, які за роки звикли не дивуватися чужому стражданню.
Жінка лежала нерухомо. Обличчя — темне, сухе, в глибоких складках, ніби його довго обпалювали вітер і холод. Сиве волосся збилося в щільні сірі пасма, старий одяг висів на ній шарами, просякнутий вуличним пилом, сирістю й застарілим запахом, від якого молода медсестра біля поста мимоволі відвернулася й прикрила ніс рукавом. Вона одразу почервоніла, ніби зробила щось ганебне, та руку опустила не відразу.
— Оксано Іллівно, — промовив черговий лікар, стомлено глянувши на санітарку. Він уже розумів, що зараз доведеться сперечатися. — Її треба обмити й переодягти. Інакше ми навіть нормально оглянути її не зможемо.
Санітарка, кремезна жінка з важкими руками й обличчям, на якому давно оселилася звична недовіра, відступила від каталки. Спершу на пів кроку, потім ще далі. Пальці вона зчепила за спиною, ніби боялася, що її справді змусять підійти.
— Ні вже, — сказала вона глухо. — Пишіть доповідну, позбавляйте змін, відправляйте додому — як хочете. Я тридцять років у лікарні, всяке було. Але до цієї я не доторкнуся.
— Вона хвора, — нагадав лікар.
— Хвора? — Оксана Іллівна коротко всміхнулася, та в усмішці прозвучала не веселість, а страх. — Вона, може, тиждень десь під відкритим небом валялася. Що в неї в одязі, хто знає? Воші, інфекція, якась зараза. Мені потім додому йти. У мене сім’я. Я ризикувати не буду.
Із службового проходу визирали дві санітарки. Вони стояли впівоберта, роблячи вигляд, що зайняті розмовою між собою, але слухали кожне слово. Шепіт у них був негучний, однак у притихлому коридорі розлітався виразно.
— І правильно, — пробурмотіла одна. — За таке доплачувати треба. Та й який із неї толк? Видно ж, що не жилець.
— А хто його знає, хто вона, — озвалася друга й швидко перехрестила груди так, ніби робила це нишком. — Бувають люди тяжкі. Підійдеш — потім біди не відведеш.
Стара жінка ледь помітно повела губами. З горла вирвався сухий хрип, більше схожий на шелест паперу, ніж на людський звук. Очі її не розплющилися. Черговий лікар стиснув перенісся пальцями. Медсестра дивилася то на нього, то на санітарку, то на каталку, залишену посеред проходу. Десь у глибині відділення дзенькнув металевий лоток, звук прокотився порожнім відлунням і зник.
— Хто дозволив влаштовувати тут збори?
