Чому після стеження за власним псом я мовчки сів на пісок

На перший, поверховий погляд, це була цілком звичайна, навіть класична картина гармонії людини й природи. Суворий, обвітрений чоловік і його надійний, беззастережно відданий улюбленець чудово розуміли одне одного.

Їхні дні складалися з безкрайньої водної гладі, важких рибальських сітей, що пахли лускою, і мальовничих заходів сонця, які палали всіма відтінками червоного. Ці вечори вони часто зустрічали вдвох, тихо сидячи на теплих дерев’яних дошках старого причалу.

Та ніщо в цьому світі не залишається незмінним. У січні, коли зима принесла із собою прохолодні вітри й неспокійні течії, життєві обставини змусили Андрія покинути рідні краї. Він зібрав свої нечисленні речі, згорнув снасті й переїхав на інший острів під назвою Новий берег.

Сніжок, звісно ж, вирушив у цю подорож разом зі своїм улюбленим господарем. Для собаки немає дому важливішого, ніж людина, до якої він щиро прив’язаний. Саме тому переїзд човном через широку протоку здавався лише черговою спільною пригодою.

Невдовзі вони обоє зійшли на берег і почали поволі облаштовуватися на новому місці. Їм доводилося заново звикати до інших запахів, інших сусідів і зовсім незнайомих лісових стежок.

Минуло кілька днів адаптації, поки Андрій був зайнятий розпаковуванням коробок і налагодженням свого рибальського побуту. Але одного раннього, по-зимовому зябкого ранку він вийшов до води й помітив дещо дуже дивне. Сніжок абсолютно нерухомо стояв на самому краю дерев’яного причалу.

Він не принюхувався до свіжої риби, не звертав уваги на птахів, що сновигали довкола, і не виляв хвостом. Пес стояв, мов кам’яне ізваяние, і, не відриваючись ані на секунду, напружено дивився вдалину. Його немиготливий погляд був жорстко й точно спрямований на далекі силуети густого лісу Старого берега, що ледь виднілися на туманному обрії…