Сусіди крутили пальцем біля скроні, коли я забрав найслабшого цуценя алабая. Сюрприз, який чекав на них за пів року

Базар у райцентрі працював щосуботи. Не той базар, що в Києві, з рядами, навісами й цінниками. Тут усе було простіше.

Три десятки машин уздовж дороги, розстелені на землі ганчірки із запчастинами, бабусі з банками варення. І чоловіки з цигарками в зубах, що торгували чим завгодно — від цвяхів до кролячих шкурок. Серик приїхав по помпу для старого позашляховика.

Стара помпа потекла ще в жовтні. Він перемотував її ізоляційною стрічкою, підкладав прокладки, вирізані зі старої камери. Деталь трималася.

Але зима вже на носі, і якщо помпа стане остаточно, машина перетвориться на мертве залізяччя. А без авто до райцентру 32 кілометри степом. Помпу він знайшов у дядька Володі, місцевого запчастинника.

«Двадцять п’ять», — сказав Володя, колупаючи нігтем іржу на деталі. «Двадцять», — коротко відповів Серик. «Двадцять п’ять, остання ціна.

Іншої до весни не буде». Серик знав, що Володя не бреше. Він зітхнув і поліз до кишені.

Гроші були загорнуті в стару газету. Три купюри по десять гривень, зім’яті, складені навпіл. Зарплата за пів місяця важкої роботи.

Він уже простягнув руку, коли раптом почув звук. Це був ні гавкіт, ні скавчання, а щось середнє. Хрипкий, здавлений стогін, ніби хтось намагався дихати крізь ганчірку.

Серик повернув голову в бік звуку. За останнім рядом, там, де базар закінчувався і починався пустир, до залізного стовпа був прив’язаний собака. Серик навіть не відразу зрозумів, що це собака.

Ребра проступали так чітко, що можна було перелічити кожне. Шкіра висіла на них, мов мокра й важка мішковина. Шерсть, брудно-бура, зваляна в ковтуни, місцями була здерта до рожевої шкіри.

Одне вухо було розірване майже навпіл, нерівним рваним зигзагом. На лівому боці виднілися круглі, акуратні сліди опіків. Маленькі й абсолютно однакові.

Серик чудово знав, що лишає такі сліди — притиснута цигарка. Пес лежав на боці, майже не рухаючись. Очі були розплющені, але каламутні, затягнуті сірою плівкою.

Тільки грудна клітка ходила вгору-вниз, дуже повільно, важко й зі свистом. Поруч на перевернутому відрі сидів чоловік. У нього було червоне обличчя, зім’ята кепка й стара куртка.

Між ніг у чоловіка стояла почата пляшка. Серик підійшов і тихо спитав: «Твій? А чий же? Що з ним?». «Здихає», — чоловік байдуже затягнувся цигаркою.

«Забирай, якщо хочеш. Десятку гривень даси — і забирай. Для боїв псина вже не годиться».

Серик уважно подивився на пса. Пес не дивився на нього у відповідь, його погляд був утуплений у землю. «Алабай?» — уточнив Серик.

«Алабай, ще й чистий. Три роки тому сорок тисяч коштував. Провів п’ятнадцять боїв, а потім усе.

Зламався остаточно. Тепер це зовсім нікчемна тварюка». Чоловік зневажливо сплюнув.

«Давай десятку, і він твій. Або я його просто тут залишу. До завтра він однаково здохне».

Серик стояв і напружено думав. Думав про помпу й про те, що справжня зима почнеться за три тижні. Про те, що Єржан щоранку кашляє, і з кожним місяцем кашель стає все глибшим.

Про те, що в кишені в нього рівно тридцять гривень, і двадцять п’ять із них уже подумки віддані за помпу. Про те, що в його домі живе хлопчик, який не розмовляє, не усміхається й не виходить далі ґанку. А потім Серик присів навпочіпки поруч із псом і повільно простягнув руку.

Він зробив це долонею догори, без різких рухів. Просто поклав руку на землю поруч із твариною. Пес не ворухнувся.

Але очі, каламутні й напівмертві, раптом зрушилися. Зіниці спершу знайшли руку, а потім піднялися вище й знайшли обличчя людини. Серик потім так і не міг пояснити, що саме він побачив у тих очах.

У них не було ні благання, ні страху, ні надії. Ніби пес питав не «забери мене», а просто «ти теж збираєшся вдарити?». Серик мовчки дістав газету з грошима.

Він відрахував десять гривень і поклав чоловікові на відро. «Мотузку можеш лишити». Чоловік хмикнув, забрав гроші й пішов, навіть не озирнувшись.

Серик обережно підняв пса. Це було зовсім не складно: алабай, який мав би важити 60-70 кілограмів, важив від сили 30. Під руками відчувалися самі кістки й обвисла шкіра.

Серик ніс його через увесь базар на руках, притискаючи до грудей, мов дитину. Люди здивовано дивилися їм услід. «Серику, ти що надумав?»