Чому знайдена біля могили дитина змусила жінку збліднути від жаху
Трохи оговтавшись від шоку, чоловік з усіх решток сил кинувся бігти в бік свого рятівного дому. Ноги самі, за звичкою, несли його давно знайомими й вивченими вулицями, повз перекошені сусідські паркани. Він мчав повз облуплені фасади старих цегляних будинків, не звертаючи уваги на калюжі й багнюку під ногами.
Він зовсім не помічав ні рідкісних ранніх перехожих, які здивовано з ним віталися, ні бродячих собак. Налякані тварини з тихим гарчанням шарахалися вбік від важко дихаючої людини, що бігла щодуху. У посивілих скронях набатом пульсувала лише одна чітка й моторошна думка: по них дуже скоро прийдуть.
Хто були ці нахабні, невловимі переслідувачі і звідки цей зловісний чоловік біля воріт дізнався страшну таємницю знайденого немовляти? Адже Степан виявив дитину, що плакала, глибокої ночі на абсолютно порожньому, безлюдному цвинтарі. У такий пізній час там гарантовано не було ні душі, і ніхто просто фізично не міг за ним спостерігати збоку.
Єдиним логічним і від того ще страшнішим поясненням лишалося те, що хтось цілеспрямовано й потай стежив за кожним його кроком. Від цього моторошного усвідомлення власної вразливості Степанові стало ще більше не по собі, і він із неприхованою тривогою озирнувся назад. Вулиця здавалася цілком порожньою й мирною, тільки різкий вогкий вітер гнав сірим асфальтом невеликі оберемки сухого листя.
Однак неприємне, гнітюче відчуття чужого важкого погляду в спину не полишало ні на секунду аж до самого дому. Він справжнім вихором влетів у рідне подвір’я, наглухо й щосили зачинив за собою важку хвіртку. Лише опинившись на своїй закритій території, він дозволив собі трохи розслабитися й важко перевести подих.
Дім зустрів його звичною, умиротворливою ранковою тишею й запахом домашнього тепла. Із високої цегляної труби весело вився легкий сизий димок, бо хазяйновита Наталя вже встигла жарко натопити піч. Степан важкими, ватяними кроками піднявся на знайоме дерев’яне ґанок і щосили штовхнув масивні вхідні двері.
Наталя спокійно сиділа в саморобному затишному кріслі-гойдалці, яке люблячий чоловік майстерно змайстрував для неї двадцять років тому. Вона дбайливо, з неприхованою любов’ю годувала прокинуте немовля теплою сумішшю з пластикової пляшечки. Почувши шум, вона тривожно підвела голову, подивилася на спотворене жахом обличчя Степана, і руки її зрадницьки здригнулися.
«Що там сталося на вулиці, на тобі ж зовсім лиця немає?»
