Чому знайдена біля могили дитина змусила жінку збліднути від жаху
— перелякано й зриваючись голосом запитала вона. Степан мовчки дістав із глибокої внутрішньої кишені куртки знайдену на могилі зім’яту записку. Він підійшов ближче й тремтячою, неслухняною рукою мовчки простягнув цей страшний клаптик паперу своїй дружині.
Наталя гранично обережно взяла клаптик паперу вільною лівою рукою й швидко пробіглася очима по нерівному тексту. Прочитавши моторошні рядки, вона миттю й смертельно зблідла, ніби з неї разом викачали всю кров. «Що все це означає і хто взагалі міг таке написати й залишити на могилі?» — ледь чутно прошепотіла вона мертвотно-блідими губами.
«Я гадки не маю, Наталю, присягаюся тобі», — чесно відповів змучений Степан, важко опускаючись на найближчий вільний кухонний стілець. Він похмуро й зі зітханням додав, що щойно біля старого цвинтаря зустрів дуже дивного й моторошного чоловіка. Цей нахабний незнайомець явно знав про знайдену дитину й наполегливо, з неприхованою погрозою вимагав її повернути.
«Повернути? Але кому саме і куди ми маємо його повертати?» — цілком розгублено перепитала шокована почутим жінка. Степан лише безсило й утомлено розвів руками, відверто зізнавшись, що зовсім нічого не розуміє в безумстві, яке відбувається довкола них. У теплій затишній кімнаті повисла важка, гнітюча тиша, порушувана лише тихим плямканням немовляти, що засинало після ситої їжі.
Наталя гранично обережно, намагаючись не розбудити, переклала ситого малюка в підготовлену затишну плетену корзину. Вона дбайливо й ніжно вкрила його маленьке тільце пухнастою теплою ковдрою, підгорнувши краї. «Нам необхідно негайно викликати наряд поліції, нехай професійні правоохоронці розбираються з цією дивною й моторошною справою», — нарешті рішуче заявила вона.
Степан сумно, з неприхованою гіркотою всміхнувся на ці наївні слова своєї правильної дружини. Він слушно запитав, як вона взагалі уявляє їхню плутану розповідь черговому про дивом воскреслу дитину давно мертвої невістки. «Поліцейські слідчі або вирішать, що ми обоє на старості літ остаточно вижили з розуму, або просто заберуть малюка до державного дитячого будинку», — зауважив він.
Наталя приречено, з важким зітханням кивнула, чудово усвідомлюючи цілковиту правоту чоловіка в цьому складному юридичному питанні. Вони знову надовго замовкли, поринувши у свої тривожні думки про незавидне майбутнє їхнього несподівано знайденого онука. Подружжя дивилося у вікно, де яскраво й оманливо привітно світило холодне осіннє сонце, не приносячи жодного душевного тепла.
Попри жарко й на совість натоплену піч, у старому домі подружжю здавалося нестерпно темно, незатишно й зимно. «Я нізащо й нікому його не віддам, — раптом промовила Наталя дуже тихим, але сповненим сталевої рішучості голосом. — Це наш рідний онук, плоть від плоті, я відчуваю це всім своїм материнським серцем і точно знаю»..
